Блог компанії Едпро

Вікторія Христенко: “Я намагаюся донести до наших можновладців аргументи для того, аби школи закривали останніми, а відкривали — першими, навіть у червоній зоні”.

Від активної освітянки Вікторії Христенко дізнаємося про стан освіти в місті Львові, стратегію безпечного дитинства та поради для батьків підлітків щодо вибору професії їхніх дітей. Говорили й про те, що хвилює реально батьків усіх школярів: як бути із відкриттям та закриттям шкіл на карантин? 

Вікторіє, чому ти обрала для діяльності сферу освіти? Що чи хто найбільше повпливали на це?

Моя профільна освіта — англійська філологія. Проте, історично склалось, що в кінці 90-х років в сім'ї було не дуже добре з фінансами. Й кошти на ту ж власне освіту треба було собі заробляти. А без досвіду брали в основному в ресторанну сферу. Досить швидко я отримала кар'єрний ріст і дуже цікавий напрямок діяльності. Тому на роки залишилась у сфері громадського харчування. А потім підросли свої діти й разом з власниками компанії, де я працюю, ми проаналізували освітні заклади Львова і зрозуміли, що не маємо достатньої довіри до жодного. Рішення про створення Школи Вільних та Небайдужих зумовлено насамперед найріднішим і найважливішим — нашим майбутнім. І я зголосилась перейти в освітню сферу, повернутись до своїх початків, так би мовити. І жодного дня не пошкодувала — моє місце тут.

Ти не тільки CEO у Школа вільних та небайдужих, а й депутатка «Голосу» і голова комісії освіти та науки Львівської міської ради. Як би ти описала стан сучасної шкільної освіти у Львові? 

Насправді все і не дуже погано, і не дуже добре. Десятки років школи, їх у нас є 127, і садочки, яких є 108, у Львові занепадали. Після проголошення незалежності й аж до реформи децентралізації 2016 року кошти на школи практично не виділялися. Все, що робилось, — лише за кошти батьків та спонсорів. Але потреби невпинно росли. Фасади, мережі, дахи, їдальні, меблі — доводити до ладу треба буквально все. На це підуть ще роки й величезні кошти з бюджету міста. Це у господарській частині.

У навчально-освітній частині все досить добре. У Львові дуже просунуте середовище освітян: є багато цікавить курсів, працюють десятки постійних освітніх програм, є і підтримка молодих науковців, і національно-патріотичне виховання, і відзначення найкращих учителів, і конкурс "Привітна школа». Є співпраця з різними країнами, зараз трохи все затихло, через карантин, але зв’язки підтримуються. Вірю, що все відживе. Але, звичайно, і працювати є над чим. Фонд заробітної плати не великий, молоді кадри не охоче йдуть працювати, а старі — по трохи йдуть на пенсію. Вакансій завжди багато і вони дуже помалу закриваються. Нам треба придумувати варіанти, як місто може покращити цю ситуацію. З директорами вже придумали — їм місто доплачує до зарплати суму, щоб зрештою вони отримували 1000 доларів. Конкурс “Успішний педагог” теж дає свої плюси — вчителі починаються ділиться плодами своєї праці й розуміти, що вона може бути достойно оцінена. Але цього замало. Якщо ми хочемо потім спокійно жити в чудовому сучасному місті, мусимо зараз вкласти всі сили в освіту, підняти престиж професії викладача і додати мотивації дітям до навчання.

Твоя старша донька уже студентка. Вона сама обирала, куди вступати, чи батьки радили свої варіанти? І що б ти порадила батькам сучасних підлітків у таких ситуаціях?

Вступ дочки до ВНЗ — то була важка і терниста дорога. Після завершення 11-го класу вона хотіла одразу вступати, але ми домовилися, що ще один рік вона проведе в Українській академії лідерства (куди теж досить високий конкурс і не так просто потрапити). І я вважаю, що навчання в цій академії було надзвичайно корисне. Влада ще не знала після школи, ким хоче бути, в яку сферу прагне зануритися. За 10 місяців програми вона ознайомилась з безліччю варіантів, широким колом можливостей, навчилась вчитись, навчилась бути дисциплінованою навіть на онлайні. А потім вже ми спільно радилися — куди далі? Мрією дочки був вступ в УКУ. На жаль, вона трохи не дотягнула до вступної поділки й довелось вибирати інший ВНЗ. Тоді вона вже знала, що хоче займатись економікою, тому обирала серед наявних пропозицій. Зваживши всі за і проти, вислухавши поради друзів, таки пішла у Львівський Національний Університет ім. Івана Франка на Факультет управління фінансами та бізнесу. Ми загалом розглядаємо здобуття бакалаврату як чергову сходинку. У дочки все ще є надія потрапити в майбутньому на магістерську програму в УКУ.

Щодо порад батькам. Діти дуже часто не можуть ніяк себе проявити та визначитись до кінця школи. В нас ще не запрацював інститут нормальної профорієнтаційної освіти в країні. Де-не-де вже є початки, але загалом ми нічим ще своїм дітям не допомагаємо. Тому я б радила організувати дітям проходження профорієнтаційного анкетування на закордонних ресурсах, доступ є в мережі. Це може наштовхнути дитину на неочікувані роздуми. Також я б порадила не передавлювати, а враховувати бажання і думки дітей. Так, дорослі мудріші, але то вже їхнє життя і варто дати їм можливість почати приймати самостійні рішення. Таким чином вони швидше оцінять вашу допомогу і поради, ніж просто вказівки. І в стосунках буде довіра і теплота.

Ти активно відстоюєш припинення дистанційного навчання у школах та повернення дітей у школи Львова.  Які фактори заважають і, як на твою думку, їх можна ефективно здолати?


То замкнуте коло. Нам заважає: нормальний рівень освіченості нації, відсутність нормального рівня вакцинації, відсутність достатнього фінансування. А ще — недостатній рівень критичного мислення. Є всесвітні організації. Вони дають прикладні поради: не закривати школи на третій рік,  раз на тиждень робити всім тести, вакцинуватися… Ми ж прокладаємо якийсь свій особистий тернистий шлях всупереч порадам експертів… І зрештою знову отримаємо низький рівень освіченості тепер уже серед наших дітей. І по колу. Я намагаюся донести до наших можновладців аргументи для того, аби школи закривали останніми, а відкривали — першими, навіть у червоній зоні.
Наразі все робиться навпаки. І я продовжую їм це щоденно доводити, аж поки не почують. Моя середня дочка навчається в третьому класі — ще жодного року вона не провчилась від дзвінка до дзвінка...

Відомо, що ти є ініціатором створення робочої групи з напрацювання стратегії безпечного дитинства у Львові. Яке твоє бачення безпечного дитинства в сучасному світі для дошкільнят та школярів? 

Цифри, які навів Центр Гідності при УКУ, просто страшні. Фактично серед знайомих кожної людини є хтось, хто зазнавав насильства в тій чи іншій формі. Це треба різко припиняти. Я хочу зробити в місті таку програму, щоб безпека закладалась з вагітності. Щоб ми захопили всі верстви населення. Щоб діти змалечку знали свої безпекові права. Щоб педагоги вміли правильно поводитись з дітьми й між собою. То важка і довга праця і зараз ми починаємо створювати стратегію таких заходів. Я думаю, що такі безпекові дії мають тривати постійно, то не проєкт, що має початок і кінець. Це повинна бути постійна програма. Бажання є як у чиновників, так і в громадськості. То ж, сподіваюся, у нас все вийде.

Що тебе найбільше драйвить у тому, що ти робиш? Адже ти не тільки активна й діяльна, ти задаєш вектор руху для інших.

Мене все життя у всіх сферах найбільше драйвлять талановиті люди. Наприклад, останні 15 років мої шефи постійно видумують щось нове, мчать вперед і я лечу біля них і з ними. Вони постійно в пошуку, не роблять трагедій з помилок, як щось не вийшло, підіймаються та йдуть далі. Мої колеги в школі — то постійний шквал ідей і енергії, їм все не байдуже, все потрібно. Такі люди захоплюють в робочому сенсі. А в особистому — то все моє життя — моя сім'я і діти. Вони мій щоденний мотиватор. Для них я живу і для них працюю. Заради них щоранку просинаюсь і не дозволяю собі розслабитись. Я знаю, що може так і не дуже правильно, і останнім часом ми з чоловіком намагаємось приділяти більше часу самим собі. Але все-таки мої діти для мене — на першому місці. І для них я стаю кращою щодня. 
Рубрика #theОсвітянки