Блог компанії Едпро

Оленка Северенчук: "Мені подобається підхід «необмеженого, але обов’язкового вибору» в контексті освіти дітей."

Оленка Северенчук Head of Communication у Мала академія наук України, а
за плечима цієї чарівної освітянки чимало яскравих активностей у відомих українських освітянських преміях, як Global Teacher Prize Ukraine та діяльності ГО “Освіторія”. Така яскрава особистість просто притягує до себе тих, хто драйвить в освіті. Тому рубрика #theОсвітянки поповнилася ще однією цікавою розмовою, яка надихає та досить чітко раціоналізує у питаннях освіти дітей, дорослих та цілих команд, які працюють над спільною ціллю.


Усі спостерігають сплеск активності в МАН: уперше в Україні пройдуть наукові міжнародні олімпіади, академія відкрила бізнес-інкубатор Ukrainian Future. Завдяки чому відбуваються такі зрушення і як це все впливає на освіту загалом? 

Той сплеск, що наразі відбувається — це результат великої мрії, яку 18 років тому реалізував Президент Малої академії наук Станіслав Довгий, і кропіткої щоденної роботи команди на чолі з Оксеном Лісовим, нашим rock star-директором. МАН була заснована як заклад позашкільної освіти, що займався науковою освітою підлітків, зі штатом 7 людей, більша частина з яких, до речі, працюють досі,  що говорить у першу чергу про екологічність середовища і співтворення як однієї з ключових цінностей.

Сьогодні МАН — це Національний центр, своєрідний хед-офіс, понад 30 територіальних відділень, 250 000 дітей, які беруть участь в гуртках, секціях, проєктах, 6500 педагогів, 35 міжнародних партнерств, стажування в CERN, NASA, Argon, лабораторії, бізнес-інкубатор, Музеї, а ще — з кожним роком більша й більша кількість перемог на міжнародних інтелектуальних конкурсах, виставках, змаганнях. Зі зростанням активності й ефективності проєктів підвищувався і щорічний державний бюджет на їхню реалізацію. 

У 2017-му році МАН отримала статус Центру наукової освіти під егідою ЮНЕСКО ІІ категорії. Це була велика перемога і визнання, адже в Україні немає жодного іншого закладу освіти з таким статусом, але одночасно і великий виклик, велика відповідальність перед нашими партнерами. МАН не мала жодного іншу варіанту, окрім як докладати максимум зусиль для того, щоб творити змінотворчі проєкти та лунати гучно. Сьогодні лишень в команді Національного центру працює 300 співробітників, у 2020-му була сформована комунікаційна команда, ми почали більше виходити в медійне поле, оновили візуальний стиль і отримали за бренд-айдентику найпрестижнішу світову нагороду у сфері дизайну — Red Dot Award, почали говорити з підлітками зрозумілою мовою — максимально наблизилися до тих, хто створює для нас найбільшу цінність, заради кого ми існуємо. Готуємо до запуску освітньо-наукову діджитал-платформу, власне видавництво дитячої та підліткової науково-популярної літератури… Словом, попереду ще ого-го скільки! 


Але аби творити ці зміни, замало бажання. Потрібні люди. Натхненні, креативні, глибокі, сміливі. Аби захантити таких людей в команду, потрібен фінансовий ресурс, який в прийнятному обсязі з’явився не так давно. Тому, повертаючись до питання, з чим пов‘язаний такий сплеск саме зараз, — однозначно з людьми, які працюють над реалізацією стратегії. МАН не твориться сама по собі, її творить команда: інтерпретатори Музею науки, менеджери міжнародного відділу, фінансисти й бухгалтери, дизайнери, журналісти, методисти… Усі вони — це і є наша Мала, як лагідно ми називаємо МАН. 

Про самоосвіту... Оленко, ти постійно навчаєшся, зараз CEO Development Program вивчаєш у Києво-Могилянській бізнес-школі… Що порадиш і власного досвіду — де шукати ресурси для самоосвіти освітянам, як обирати навчання і як це все встигати робити?

Знаєш, тут є дві крайнощі. Частина людей закінчує університет і на цьому ставить масну крапку на своєму навчанні й розвитку. У кращому випадку — підвищення кваліфікації за графіком раз на 5 років. Для галочки. Інші ж бездумно хапають усе поспіль, не особливо замислюючись над «навіщо». Безумовно, навчання впродовж життя — одна з ключових навичок людини. Не тому, що так модно говорити. І не тому, що розумні й впливові зі Світового економічного форуму в Давосі такою її визначають.  Це щонайперше одна з ключових навичок людини, яка дбає про себе. Людини, яка себе поважає. Те, що мозок пластичний і гнучкий, — це не здогадка, а науково доведений факт. І навчання — найкраще для нього тренування. 1 рік системного навчання забезпечує здоровий глузд на наступні 4 роки. Ну фантастика ж! Як можна цим не користатися? 


Але в освітній сфері часто спостерігаю радше біганину за сертифікатами, аніж заглиблення в процес пізнання нового. До того ж ринок ну дуже перенасичений пропозиціями. І тут феномен, адже ще якісь 4-5 років тому ми мали монополію ІПО, активно обговорювали можливість створення приватних ініціатив, а сьогодні бачимо гравців ринку, які міцно стоять на ногах і мають авторитет — Освіторія, EdEra, Insight, рух EdCamp… Змінюються формати, підходи, але паралельно, на жаль, дуже погіршується і якість надання послуг. Вебінарів від «експертів» на найрізноманітніших платформах — тисячі. Сертифікати можна отримати навіть не вмикаючи камери. Втрачається цінність і, як на мене, наступний крок після демонополізації освіти дорослих — робота в бік якості. 


Тому, перш ніж обрати для себе курс, я б радила чесно запитати себе: «заради чого я це роблю?» І друге запитання: «що це мені дасть? як це вплине на моє життя?»
При чому мотивація може бути цілком прагматичною, це нормально. Можна навчатися, щоб здобути навичку, яка допоможе більше заробляти. Можна навчатися, щоб розширити свою експертність, розробити під час навчання новий курс. Або щоб систематизувати хаос у голові. Але якщо ваша чесна відповідь самому собі — щоб поставити на полицю черговий сертифікат/щоб похизуватися в соцмережах/щоб «не відставати» від колег… краще подивитися серіал на Netflix, чесно. Він принесе більше користі. 

Як встигати? Якщо не хапатися за все поспіль і підходити до вибору вдумливо, час точно знайдеться. Я намагаюся навчатися системно раз на 2-3 роки. Системно. Тобто обираю довготривалий курс на 6-12 місяців, який вимагає концентрації, виконання завдань. Будь-яка освіта дорослих — це не освіта з 9.00 до 18.00 щодня, правда ж? Здебільшого це модулі раз на місяць, у вихідні або в неробочий час.


Плюс не варто забувати, що навчаємося ми насправді щодня. Читаємо статті, книги, дослідження, дивимося відео. Я маю кілька відкритих вкладок у браузері з курсами на Coursera. Чесно зізнаюся, жодного курсу не закінчила (як і 90% тих, хто їх розпочинає). Але дивлюся відео, які зацікавлюють конкретною тематикою. Не слухаю аудіокниг, не можу сконцентруватися. Я достатньо старомодна в плані формату здобуття знань. Для мене немає нічого ціннішого, аніж слухати розумну людину, яка стоїть навпроти мене. І це не стільки про передачу знань, скільки про обмін енергетикою. 

Погоджуєшся з фразою: освічена жінка — це освічена нація? І з батьківського боку, і як освітянка, як би ти порадила дбати про освіту дівчат?

Погоджуюся з фразою «освічена людина — освічена нація». І як людина, дотична до сфери освіти і мама трьох доньок, я б порадила дбати про освіту дівчат точно так само, як і про освіту хлопців. Тобто, дбати однаково і незалежно від статі. Але загалом навколовиховні поради роздавати терпіти не можу, от капець (ой, не дуже літературне слово). 


Найперше, що мені хочеться сказати шаленим батькам (здебільшого мамам) — облиште своїх дітей у спокої! Не потрібно тричі на тиждень ментальної арифметики, англійської, гімнастики, шахів, театру і вейкбордингу на додачу. Дайте дітям спокій і час поколупатися в носі й понудьгувати. 

Мені подобається підхід «необмеженого, але обов’язкового вибору» в контексті освіти дітей. Важливо домовитися. Є розумова активність, є спорт, є хобі. Хобі може бути будь-яким — жодних нав‘язувань. Музика, танці, дизайн, художка… А от розумова активність і спорт є вкрай важливими для розвитку, але діти рідко це усвідомлюють, тому роль батьків — м’яко підштовхнути. Ти не маєш вибору: займатися спортом, чи ні. Однозначно — займатися. Але ти маєш необмежений вибір видів спорту. 


Найгірше, коли батьки реалізовують у своїх дітях власні нереалізовані амбіції. Мама мріяла стати балериною, але не склалося, тому відчайдушно «тренує» свою доньку, яка насправді хоче займатися програмуванням. Таких історій тисячі. Тому головне в контексті освіти власних дітей (і власної освіти теж) — здоровий глузд.

Рубрика #theОсвітянки