Галина Титиш: «Люблю вчитися і вірю в те, що освіта — це інструмент для щасливого й осмисленого життя»

Гостею рубрики #theОсвітянки є керівниця ГО "Смарт освіта", ведуча подкасту “Дофамін для освіти” та фанатка освіти Галина Титиш. Говоримо про точки болю в освітній сфері та неймовірні досягнення, про очікування та те, що маємо сьогодні, про мрії та суперсилу, яка б допомогла у житті, щоденні справи та події чи проєкти, які надихають й об'єднують тисячі українських учнів і вчителів.

Пані Галино, наскільки важливою для людини є освіта? І яке значення належить освіті саме для вас? Я — абсолютний фанат освіти. Страшенно люблю вчитися і вірю в те, що освіта — це інструмент для щасливого й осмисленого життя. Своїм дітям завжди кажу, що моє завдання як мами – дати їм добру освіту. А вони вже зможуть вирішувати, що з нею робити. Вони мають мати право обирати свій фах і майбутню роботу за покликом, а не за принципом «я більше нічого не вмію, ну що ж». Але для мене освіта — це не лише про hard-skills, не лише про те, що перевіряють стандартизовані академічні тести. Але й про вміння працювати в команді, регулювати свій емоційний стан, вміння вчитися тощо. Тому моя особиста місія — покращити якість освіти в Україні й зменшити нерівність у доступі до неї. Це дуже масштабно, але важливо робити бодай щось у цьому напрямі — те, що в зоні мого впливу і контролю. Так і намагаюся жити)
Чим живе ГО "Смарт освіта" та як вам вдається об’єднувати різних людей для допомоги сучасній молоді й школярам? Ми зараз вперше проводимо конкурс есе серед підлітків — для нас це бентежно, як завжди, коли щось робиш вперше. До речі, спасибі EdPro за подарунки для наших майбутніх переможців! Ми продовжуємо багато писати й розповідати через онлайн-медіа «НУШ», навчати учнів англійської з іноземними волонтерами та добре писати-читати-говорити українською учнівство, яке зараз тимчасово за кордоном. Люди об’єднуються довкола цілей і цінностей. Ми завжди намагаємося зробити все якнайкраще, ніколи не робимо проєкт заради проєкту. Нам цікаво те, у що ми включені, і в цьому дуже багато драйву. А драйв заряджає!

Пані Галино, три роки тому стартував подкаст "Дофамін для освіти", у вас була перерва у 2022-му, що змінилося після початку повномасштабної війни росії проти України? Цей подкаст починали як розмови, щоб мотивувати дітей вчитися (бо ж ми всі — фанати освіти!). Хотіли, аби батьки знайшли в розмовах відповіді на запитання, які цікавили нас самих. Який вплив гаджетів на мозок дітей? Що батьки можуть зробити, аби допомогти дитині бути успішною? Як підлітку знайти себе? І багато іншого важливого. Але з початком повномасштабного вторгнення мені не хотілося говорити на ці вічні теми. В той час вони мені здалися нерелевантними. У 2022 році ми записали лише 5 епізодів. Усі вони були про велику війну: ЗНО (НМТ) під час війни, порушення прав під час війни, стрес тощо. Вже у 2023-му до тем про війну додалися інші, які мене дуже цікавили: що не так зі шкільною математикою? А з фізикою? Однак у фокусі однаково залишався вплив війни — я шукала спікерів, які могли б пояснити науково і фахово: що відбувається з нашим мозком через постійний недосип? Як страждає пам’ять через стрес? А що взагалі з освітніми втратами й розривами? Пам’ятаю, як останній передріздвяний епізод я записувала з чудовою психологинею Наталією Подоляк, яку порадила наша керівниця психологічного напряму і співзасновниця «Смарт освіти» Оксана Макаренко. Ця груднева розмова була про переживання втрати й про те, як вчителю реагувати, якщо хтось із дітей у класі втратив рідних.Наш крайній сезон — четвертий — вже трохи інший. У ньому багато різних тем: від розмов про біологію, хімію, інтегровані науки до особливостей тестування і проблем з читацькою грамотністю та вищою освітою в Україні.

Ви спілкуєтеся з різними експертами в освіті, які точки болю в українській освіті вам помітні зараз найбільше? Я помічаю багато фрустрації через низькі зарплати вчителів і постійні розмови про те, що їм потрібно підвищувати кваліфікацію. Очікування того, що вчитель має зробити — просто захмарні, але водночас вони не отримують підтримки. Бачу багато болю від змісту програм і навчальної літератури. Іноді вчителі розгортають якийсь підручник і кажуть: «Галю, ну ти це бачила! Як так можна!». Бо відсутність якісних текстів для пояснення тем, пропущений виклад окремих змістовних блоків не полегшують вчителям роботу. Вони мають дуже багато докластися, аби заповнити ті лакуни, які утворилися. Точок болю так багато, що можна годинами лише про це й говорити. І це я ще не згадала батьків, які готові виїжджати за кордон заради якісної освіти своїх дітей. 
Неодноразово доводиться чути, що українських освітян можна ставити у приклад будь-кому, адже вони працюють у надзвичайних умовах та забезпечують добрий рівень знань дітям. Які ваші спостереження та досвід? Мої спостереження підтверджують це твердження. По-перше, я й сама зараз працюю у школі й бачу, як організовані процеси зсередини. Тут щоденно докладають зусилля багато людей, аби діти могли вчитися й любили вчитися. По-друге, у нашому «Національний проєкт: пишемо есе» зараз 62 вчителі, які працюють із 2560 учнями по всій країні. Так-от, ці вчителі що два тижні зустрічаються з нами в онлайні для менторських і тренінгових сесій. Абсолютно більшість з них їх не пропускає. А це ж іще дві години ввечері після роботи для додаткового навчання. Ба більше, вони такі активні й включені, так охоче діляться своїм досвідом, що для мене — це щире захоплення.По-третє, я бачу це з навчання свого сина. Старший вже закінчив школу, а от молодший зараз у 9 класі. Попри тривоги, попри недосип і стрес, вчителі дуже добре викладаються. Я давно не чула «я не хочу йти в школу».По-четверте, по запиту від наших вчителів, які працюють з нами у проєктах. Вони приходять із питаннями про те, як допомогти своїм учням. Ми разом шукаємо експертизу, рішення і пробуємо допомогти. Можливо, це моя бульбашка. Але вона ось така, яка дуже підтверджує твердження.

Один з ваших подкастів називався “Щира розмова про вищу освіту України”. Якою є ваша оцінка освіти в українських вишах? Я не можу сказати, що глибоко розбираюся в темі вищої освіти. Михайло Винницький, заступник міністра освіти і науки, а також мій спікер у цьому подкасті, — так. Тому з ним дуже цікаво говорити. Тим більше, що я й сама багато дискутую зі своїми підлітками про рейтинги університетів і куди краще вступати для якісної освіти. Михайло добре пояснив, чому на бакалаврат варто вступати до українських вишів. 
Де, у кого чи в чому ви знаходите для себе підтримку й опору, натхнення й свіжий ковток зараз? Мабуть, у проживанні «маленьких життів» у дуже коротких поїздках з друзями. Іноді три дні настільки наповнені подіями та емоціями, що я живу ними ще пару місяців. У вечірніх посиденьках з балачками до ранку, спільним приготуванням їжі, жартами й смішними витівками. У розмовах з рідними й близькими, з обіймами. Я взагалі дуже люблю обійматися і страждаю від того, що мої діти вже підлітки і їх не можна обіймати. Але це, мабуть, переживають більшість мам старшокласників.Нарешті знову почала читати й це теж мій ресурс. Після початку повномасштабного вторгнення, я майже рік не могла читати художню літературу. Хоча це є моїм способом відновитися. Наприклад, після дуже складного тижня або події, мені потрібно лягти у ліжко з книжкою і провести так увесь день. У мене навіть є для цього окрема категорія книжок, я їх називаю «ретрит-книжки». Наприклад, «Мієчка» Євгенії Кузнєцової. Прочитала за один день і одразу відчула себе в ресурсі. 

Ким ви мріяли стати в дитинстві і яким був ваш професійний шлях. Які житті уроки вважаєте найціннішими? Я збиралася стати вчителькою. Саджала сестру і друзів у під’їзді на сходах, починала диктувати їм диктант і виставляти оцінки. Водночас я завжди вчила. Але коли я виросла, у мене тривалий час був страх вчителювання. Насправді це дуже відповідальна робота — ти або можеш надихнути дитину і закохати у свій предмет, або ні. Усе це накладається на розуміння того, що ти торкаєшся життя дитини й впливаєш на нього. Для мене це здалося дуже відповідальним. Я мріяла про викладання у школі, але страшенно боялася. Перш ніж опинитися в освіті, я тривалий час була журналісткою і редакторкою. Це був прекрасний досвід, а крім того у мене є купа історій, які можу розповідати дітям. Наприклад, як я їхала в Давос записувати інтерв’ю з Річардом Бренсоном. Привезла з собою дві футболки з зображенням Маркіяна Мацеха, який грав на піаніно перед спецпризначенцями біля Адміністрації президента. Одну сама вдягнула, іншу подарувала Бренсону. І він не просто прийняв подарунок, але й перевдягнувся і зробив заяву для української преси.Або як я записувала інтерв’ю із засновником Вікіпедії й писала тексти російською. А тепер перечитую і думаю: це що, я писала? Серйозно? Журналістика тренує вміння швидко думати, відділяти головне від другорядного, чітко передавати суть. Хоча я так і не навчилася не реагувати емоційно, коли мене намагаються обдурити, а в журналістиці це відбувається постійно. Або коли ти бачиш перед собою корупціонера, який грає кіно рятівника і героя. Або коли ти розумієш, що перед тобою – людина, яка наживається на біді знедолених дітей. 

Що вас найбільше мотивує досліджувати цю сферу діяльності та працювати з освітою? Історії дітей та вчителів. От коли я бачу, що нам вдалося реально щось змінити, реально комусь допомогти. Коли вчителька на менторській сесії розповідає, що в її класі дитина почала розмовляти після сесій вільного письма — батьки вражені, ми з командою зворушені до сліз. Або коли бачимо, як діти приєднуються на уроки з лавок у парку. У них канікули, вони подорожують, але ж навчання! Коли бачимо, що діти зрозуміли тему, з якою мали великі проблеми перед тим. Коли вдається знайти інструмент для розвʼязання якоїсь проблеми (як з навчанням письма та розвитком читацької грамотності, або ж «Вчися вухами» як спосіб допомогти дітям, які багато часу проводять в укритті). Коли зустрічаю вчителів чи учнів і абсолютно випадково з’ясовую, що вони використовують наші напрацювання. Це дає мені стільки сил, що я починаю “кошмарити” команду купою завдань та ідей. Але після 2022 року, коли я ледь не втратила команду від виснаження, стала дуже обережною із навантаженнями й планами.

Якби ви могли отримати суперсилу, якою б вона була й що б ви з нею зробили?Я ніколи про це не думала. Але, мабуть, я б хотіла вміти спати по 4-5 годин. Мені завжди не вистачає часу, тому я пробувала обмежувати кількість годин на сон. Але для мене це не працює, бо стаю неуважною, роздратованою і неефективною. Як розповідала науковиця Ольга Маслова, в популяції людей є дуже невеликий відсоток так званих шортсліперів — вони можуть спати 4-5 годин і за таких умов прекрасно себе почувають. Але якщо ви не належите до цієї категорії, експериментувати зі своїм організмом не треба. Я багато експериментувала (мені так потрібні ці години!), але нічого не вдалося. От було б класно мати таку суперсилу і встигати більше!