Ганна Бут: От коли у нас не будуть облизувати, як Шевченко писав, московського чобота, тоді зайде Україна. 

З лютого фейсбук-стрічка Ганни Бут була вісником для усієї спільноти вчителів — знати, що з людьми у Меліпотолі. Тепер її дописи на сторінці — єдиний спосіб комунікації з 4 рідними людьми, які залишилися в окупації. Сама вона називає свою сторінку в соцмережах записами, в яких добре видно передісторію війни та все що далі з нами сталося.
Ганна Бут викладає біологію, громадянську освіту, німецьку мову, художню культуру в ДНЗ «Мелітопольський професійний аграрний ліцей». Після окупації рідного міста вона з учнями виходила на мітинги. Понад 70 днів будили Мелітополь. Зараз на Рівненщині в освітянки свій фронт — допомога військовим сітками та захисними кікіморами, які рятують життя бійців. Понад 300 людей пані Ганна навчила плести сітки. Запити йдуть і йдуть, тому працюють щодня. Домовляючись про розмову для #theОсвітянки, спілкуємося через відеодзвінок десь після 8 ранку з пані Ганною. Вона показує приміщення з неприкритими вікнами, свій гімнастичний стільчик, на якому можна сидіти під час плетіння, потім стояти, якщо потрібно високо досягати, згинатися, щоб доплести сітку знизу.  Пані Ганна роками відстоювала право одягати вишиванку, вивішувати прапор, носити синьо-жовту стрічку в пам’ять Степана Чубенка, 16-річного воротаря юнацької футбольної команди "Авангард" із Краматорська, якого за жовто-блакитну стрічку на рюкзаку у 2014 році сильно побили, а потім розстріляли. І зараз ми говоримо з освітянкою, яка весь цей час намагалася донести те, що не можна залишати усе напризволяще на території сходу. Надати слово людині, яка говорила і зараз підсвічує нам нічим не прикрашену правду про війну, це честь для нашої рубрики #theОсвітянки.Коли планували торік розмову, пані Ганну на той час впізнавали у медійному просторі як фіналістку Global Teacher Prize Ukraine 2021. Найкращий вчитель громадянської освіти ділиться з нами тим, що зараз відбувається. 

Пані Ганно, розкажіть, як зараз виглядає ваш робочий день? Зранку майже до 15:00 я плету маскувальні сітки. Це уже буде 180 днів 15-го листопада. Начебто не багато, але й не мало. Там потрібно докладати зусиль, це важко. Іноді бувало таке, як до минулого тижня, що двоє людей щодня плели сітки — я та пан Володимир зі Слов'янська. Темп роботи покращився, коли до нас почали приходити діти з художнього училища. Якось розговорилася з місцевими освітянами, кажу: тут стільки освітніх закладів. Кожен захист України, кожне трудове навчання, навіть деякі уроки фізичної культури зараз можна виділяти у 10-11 класах на плетіння маскувальних сіток для військових. І з вищого професійного училища культури учні вже нам допомагають. Після обіду приходять місцеві, постійно десь шестеро людей. Для мене це ті, хто не мислить себе без України. 
Я буду виставляти пости з учнями, ділюся в інтернеті, тому що інформаційна боротьба — це також важливо. І ми як освітяни не просто показуємо свою роботу, ми даємо приклад для наслідування людям. Є час подякувати комусь, є час запитати, чому ніхто не прийшов плести сітки? Є час на підтримку. Я розумію, що у вересні та жовтні, коли почався освітній процес, треба було заповнювати багато паперів. Зараз я не шкодую, що 15 травня вперше переступила цей поріг і тепер маю змогу допомагати хлопцям на війні, серед них так багато моїх випускників.

Чи потрібна вам підмога? Куди люди можуть звертатися? У волонтерський центр “Тенета” запрошуємо всіх, хто може у місті Дубно на Рівненщині долучатися до плетіння сіток. Мені у месенджер хлопці пишуть: потрібна сітка 3 на 4 метри. Відписую, що за 2 тижні. Бо їх треба сплести. Кікімори робимо скоріше. Для однієї снайперки робили маскування. Я потім її запрошувала на заходи в Мелітополі. Два варіанти зробили — легшу кікімору і важчу. Обидві підійшли. Я не виставляю таких фотозвітів, бо це йдеться про безпеку військових. Двічі було, коли хлопці самі попросили виставити їхні фото. Максимчик, що у госпіталі в Києві лежав 3 місяці з глибокою контузією, спецназівець з батальйону “Донбас”. Я його відвідала, як їздила на запрошення Марії Баєр з Освіторії на нагородження освітянки з Харкова. А потім, коли Зеленський нагороджував відзнакою “Національна легенда України”, то я знову в госпіталі була. Зараз пишу йому: “Як ти там?” Він відписує “+” Значить усе добре. Знов пишу: “Ти ж мені не висовуйся, бо приїдеш в училище, приб’ю тебе (так по-материнському)” Отак посміємося і все. Якось мені написав о 23:00, що потрібно 600 грн. Донька перекинула кошти, відписав: прийшли. 
Буває, що пишуть хлопці, які вже давно навчалися. Розповідають якісь свої виходки. “Пам’ятаєте, я стояв у коридорі, гавкнув, а ви підстрибнули,” — нагадує. “А, це ти,” — пригадую. Я ніколи б не подумала, що мої учні з ліцею читають мій фейсбук, здавалося, що це мережа більше для митців, письменників, вчителів. Але учні профтехосвіти також тут є. Один у друзі додається, інший. Я коли бачу, що у військовій формі, обов’язково додаю. Бо уже 7 років займаюся плетінням маскувальних сіток. З 2014 року ми з учнями посилки на фронт відправляли, тоді збирала молодь зі своїм волонтерським рухом “Свічадо” у Мелітополі. Тоді ми не знали, як це все має бути. Волонтерство — це не тільки про посилки, а й про роботу з людьми, щоб їх організувати, розподілити завдання. Бо мріяти й діяти — це різні речі. Молитва допомагає краще, якщо ти ще й зусилля додаєш. Тим більше волонтерська робота супроводжується моральним напруженням. Не всі розуміють, навіть досі, навіщо це потрібно.

Ви давно займаєтеся волонтерством? У мене ця діяльність розпочалася дуже давно, спочатку я відвідувала реабілітаційні центри для дітей. На той час я була головою методичної комісії класних керівників. Коли прийшов наказ з обласного департаменту освіти Запорізької ОДА створювати волонтерський рух, зраділа, що у мене будуть помічники. Адже у нас є два центри, в одному 50 дітей, в іншому — 70. Ви ж знаєте, які важкі діти у реабілітаційних центрах, як вони очікують на увагу, спілкування, подарунки. Ми ж усі любимо подарунки, а діти, в яких немає батьків… 
Ми збирали допомогу по 100 гривень з групи, де навчалися по 30 чи 40 учнів. Важко було, бо почалася війна, багато бюрократії. Мені колега з іноземної мови допомагав грошима, щоб яблук дітям взяти. Так у нас відбувалося волонтерство. Мої учні їздили також у реабілітаційні центри з Ради самоврядування, якою я керувала до конкурсу Global Teacher Prize. 

Як вам вдається продовжувати освітню діяльність зараз, працюєте в другій половині дня?Приїхавши сюди, я продовжую робити те, що й раніше. Єдине, що у мене немає спілкування з дітьми (плаче пані Ганна). Ми навіть не маємо права говорити, як ми працюємо, тому що це окупація…Я думала, що проведу онлайн урок доброти. І ось мені прийшов лист. Я знову буду плакати (пані Ганна намагається опанувати себе). Я повідомила, що ми будемо брати участь. На зв’язок вийшло 3 дитини. Зв’язок переривається. Нічого не зрозуміло. А люди ж чекають фотозвіт. Я написала, що мій заклад в окупації. І з Днем Гідності та Свободи тепер знов таке саме буде… Я вже готую урок. Ми з 2018 року почали брати участь. Для мене це дуже важливо. Бо діти пішли шукати Європу, а знайшли Україну. Як не дивно. 

Як виходить поспілкуватися з дітьми на окупованих територіях? Велика кількість учителів залишилася в окупації. Дітям немає кому допомагати. Хто там буде дивитися до Богданчика з сім’ї, де багато дітей і за яким немає кому приглянути? Буває, що й о 11 вечора завершую останній урок. Але я бачу, що діти його відкрили. У телефоні мені важко в Класрумі працювати. Часом доводиться переробляти, пересилати завдання. Караульна ситуація. Тому дуже надіємося на ЗСУ, щоб звільнити місто. Це не навчання. Це каліцтво очей, нервів. 
Коли брали участь у Миротворчій школі з 20 по 25 серпня у Києві, то мали можливість попросити надати матеріальну допомогу, але так і не отримали відповіді. У цій школі говорили про акції протесту в різних містах, які знаходяться під окупацією. З нами були Херсон, Бердянськ, Сватове, Нова Каховка. Кожен ділився своїм досвідом. Учителі опинилися у такій ситуації, що діти там, а ми тут. І … нам доводиться вишукувати шлях до дітей попри дуже поганий інтернет і можливість проводити уроки онлайн. Вони нас чують, але ми їх не бачимо (та плачемо й говоримо далі). Якщо вони вийдуть на зв’язок, це може запеленгуватися. Так сталося з учителькою моєї племінниці, яка пішла у перший клас. І буквально 2 вересня рашисти попередили вчительку “будеш на підвалі”, якщо ще вийдеш в зум. Вимагали розписку, що вона не буде працювати в освіті. Я тоді зателефонувала до директора школи №4 у Мелітополі Ангеліні Коваленко, вона зараз у Києві, тому я називаю її прізвище. Вона була на підвалі, і добре знає, що це таке. Дитину записали у цю школу, знаєте, як курча підсадили до квочки. 
Буває, що зв’язку немає з дітьми взагалі. Я своїй групі дублюю уроки. Мені донька підказала. Ну не відкривається у них і все. Що ж робити? Тому працюємо навіть у телеграм-каналі. Це просто іноді ти вже сидиш, навіть без світла, при свічці, робиш усе на автоматі. У війні все дуже страшно. Але окупація… Я там була 72 дні. Ми ворога бачили впритул. Воно кожному на усіх з 26 блокпостів зазирало в очі. Воно до нас жартувало і лазило нам по сумках. Ми їх настільки близько бачили… І мої діти зараз там... поруч з ними, 17 моїх дітей ходить до них на навчання. Як так сталося? Не знаю. Швидше усього, це під автоматами. Або так вирішили з інших причин. Моя сестра зайшла подивитися у школу, щоб знати. Бачила, що у кожному класі по двоє озброєних до зубів сидять разом з дітьми на уроках. Це як можна дітей віддавати туди? У місті Мелітополі на території кожного закладу ходять озброєні військові. У будь-який момент у когось з них в голові може щось статися. Як можуть батьки відправляти туди своїх дітей, я не знаю. А з іншого боку, я не знаю, що говорять батькам. З розповідей знайомих знаю, що на телефон приходять смс з погрозами — або у заклад освіти, або мобілізуємо. Це ще у березні так жінка рятувала свого сина, який навчався у технікумі. Їм вдалося цілою сім’єю виїхати — вона чоловік та троє дітей. Шкода, що я її не попросила робити скріншоти смс. Бо голі слова — це не докази. 

Зрозуміло, що вони усе витерли, бо з цим би їх на блокпостах не пропустили б. А як же! Я ж також з собою нічого не могла взяти. Мої два величезні прапори, з якими ходили на мітинги, 21 вишиванка, орден, годинники, комп’ютер. Це все заховано. Боже борони з таким їхати. Після війни я буду говорити про тих, хто дуже допомагав і досі надає важливу інформацію. 

Пані Ганно, як ви виїжджали? Мене донька заставила виїхати. Вона мені говорила й говорила про це щодня. Я тільки думала: “Слава Богу, що вже вечір і закінчиться ця розмова”. Так було до травня. І Галина Семенович постійно дзвонила і говорила, що треба евакуюватися. Я ж дуже вперта. Так у мене склалося, що я росла без мами, навчилася розраховувати тільки на свої сили. То на мене ці вмовляння не впливали, нікуди я не збиралася. 
Я бачила з дописів у Фейсбуці, що ви постійно на мітингах, у центрі міста.Такого дня не було, щоб я не вийшла з прапором. Кругом же ж учні мої. Вони вищі мене ростом, але це ж діти. І я з ними ходила. З мікрофоном в основному виступала молодь. Знаю, що дівчата, які тоді були на мітингах, зараз на фронті. Я організовувала дітей, ми там голосно кричали, що ввечері пошепки говорили. Часом, як дивилася на крокомір, то бувало 33 тисячі кроків за день. Рухалися вулицями різних мікрорайонів, скандували: “Мелітополь вставай!” По 2 тисячі людей, й більше. До колони приєднувалися люди у місті. А було таке, що нам факи показували й кричали :”Слава расєї”. По-всякому було. 

Що стало тією краплею, що ви вирішили виїхати? У мене відібрали Україну просто на очах! З мене здирали шкіру. Бо прапор — то моя шкіра, то мої органи, моя сутність. Прапор — це те, що представляє кожного з українців. От ти йдеш з прапором і видно — пішов українець. У мене це відібрали. Я вже не кажу про хліб насущний, бо то взагалі окрема тема. Усі продукти моментально стали російські. Ми кліпнути не встигли, всюди росія. Замість АТБ — Мєра, замість Сільпо — Магніт. Свої назви наставили. Вони так прийшли: а хто такі українці? Та які українці! Ні, немає таких. І коли ж побачили цю тряпку червону з радянського союзу… Їм, мабуть, ніхто не сказав, що немає уже такої країни у нас 30 років. Як можна таке посміховисько назвати вчинком? Зняти наш прапор, потоптатися і кричати: “Ура!” Скажіть, ви б там могли залишитися? 
НІ!І я не змогла. Мені дуже боляче. Я постійно бачу свій дім перед очима. Бачу ті заржавілі ворота, бо їх ніхто не відкриває. Бачу ті стіни сирі, бо там ніхто не пропалює. Я можу перенестися у той дім. Я така людина. Знаю, що там робиться 24/7. Моя подруга дивиться за квітами, показує, в якому вони стані. Але це… дуже важко. 

Що пишуть вам випускники, які зараз у війську? Найчастіше дякують. За те, що вчасно відправили. Дякують за шкарпетки й прокладки. Бо вони можуть тижнями сидіти з мокрими ногами, де немає можливості попрати, посушити. Це ті, хто в Билбасівці Донецької області. Щоб ноги були сухі, беруть прокладки без крилець. Вони для жінок не підходять. Їх на гуманітарці роздають. То ми їх передаємо хлопцям. А їм дуже треба. За пачку зі шкарпетками вони дякували ще більше, ніж за смаколики чи Мівіну. Бо люди приносять продукти різні, щоб не просто одну сітку відправити. А від мене і доньки моєї завжди у посилці йде прапор. Це святе. І зажди хлопці відписують, що вдячні за прапор. 

На жаль, зараз запит на прапори значний і сумний. Бо і тіло загиблих потрібно накрити прапором. І коли мені хтось каже: у них же є зарплата, то мене аж підкидає. Бо у цієї жінки-снайпера, про яку я згадувала, є фейсбук-сторінка і вона там написала: хто хоче зарплату 100 тисяч і лежати в памперсі, не рухатися добу? Вона розповідала про те, що у неї живої кістки не лишилося. Все застуджене. 
Знаю, що ви активно берете участь в освітній програмі «ВидноКурс». Який ресурс зараз дає навчання освітянам?Я люблю такі речі. Це ж цікаво! Комунікаційні цілі розглянути під іншим кутом. Ми, педагоги, звісно ж знали про презентацію свого закладу. Я, наприклад, можу набрати собі за 2 тижні групу дітей по профорієнтації. Але зараз нам розповідають про нові можливості, із залученням стейкхолдерів. Нас навчають, як це все планувати, подавати, як робити рекламу, як вести соціальні мережі. Я навіть не думала, що можна зачепити молодь, створюючи цікавий контент. Виявляється, що можна. І як я буду сидіти на місці?  Намагаюся те, що в моїх силах, робити. Яка я прийду до дітей, якщо стоятиму на місці? Перелякана, з витріщеними очима? У мене й так немає з ними практики, спілкування. А якщо я засиджуся, нічого не робитиму. То мені ж треба буде знову йти вступати в педінститут (жартує й оком не змигнувши пані Ганна). Як не працювати над собою? Це ж ганьбище перед дітьми. Ми ж маємо світити їм, як лампочки. А не блимати, як свічка.

Якщо вже говоримо про освітні інструменти. Ви як фіналіст Global Teacher Prize отримували код активації Мозабук. Чи користувалися програмою? Що найбільше вам згодилося у роботі? Не встигли розігнатися. Бо в кінці осені отримали код. Я встигла ознайомитися в загальному з тим, що є у програмі. А інтерактивна дошка з’явилася оце тепер, тут біля мене в Дубно. ГО “Освіторія” подарувала, то я попросила директора про допомогу, щоб потім перевезти в школу. Бо як її буду звідси везти? 

У mozaBook одразу вразили 3D-сцени — будова ока, серця. Це мені так сподобалося. Але воно там, а я — тут. З програмою поверхово ознайомилася, бо в кінці року у нас були різні події з дітьми. День Гідності, Миколая, далі Небесна Сотня… Запрошувала військових. Олексій Очкань, старший лейтенант ЗСУ і пан Радіон Павлюк, ветеран антитерористичної операції, у прямому сенсі складена людина по частинах. А потім у нас 24 лютого почалася тотальна війна. Мене Аня Смалько запитала за виставку педагогіки з тисячоліття України, яку мені надіслала “Освіторія”. То я навіть не знаю про її долю. Тому що вона в музеї. І тільки почали групи ходити, а тут війна в місті. Що там з тією виставкою, то страшно собі уявити. Вони все українське викидають на смітник.

Одне з найболючіших запитань: як ми могли допустити ці звірства та війну, забувши історію 30-х, 40-х — не пройшло й сто років…Ми з вами це все бачили й відчували. Багато людей робили, що у їхніх силах. Але водночас, було помітно, що на місцях посади в освітній сфері займають ті, хто вчора був іще ніким. Люди без досвіду намагалися вчити учителів. Я бачила речі, які мені в голові не вкладалися. Навіщо нам ці флешмоби та масові заходи для галочки? Якщо ти просто запитуєш учасника події — про що це і для чого це? А дитина витріщає очі та не знає, що сказати. Їй просто сказали помахати синьо-жовтим прапором, і вона то робить. Я запитую, чи знають учасники, що в цей час створювався живий ланцюг? Починаєш говорити про День Соборності, про Акт Злуки, а дитина в шоці. Тому нам потрібно не кількість та фото, а побільше сенсу вносити у ці заходи. Не потрібно сотні штучних конкурсів. До речі, я про це говорила у Полтаві на зустрічі з Лілією Гриневич. У нас так багато конкурсів, які не несуть в собі національно-патріотичного виховання. Бо це все про практику, роботу, фізичну працю, про занурення дитини в ту атмосферу, яка може пояснити ті чи інші поняття. Просто стояти з прапором і гукати: “Слава Україні!” — це не про виховання патріотів. Ти маєш відчути, що таке прапор для тебе. Я тепер ніколи не зніму з себе прапора! Він буде зі мною вічно, бо в мене його відбирали. 

Не знаю, чи чули ви про конкурс “Моральний вчинок”. Він раніше був Всеукраїнським. Я звернула увагу, що його чомусь відкинули. На обласному рівні він залишився. Це фактично звіт про виховну роботу. Всі справи, які стосуються національно-патріотичного, соціального виховання, культурного, етичного, екологічного, юридичного. На обласному рівні конкурсом займається Світлана Гура. Вона його втримує і просто заставляє, це якраз те слово, проводити конкурс. Ми з дітьми брали по 5-6 призових місць протягом 5 років. Мені з обласного департаменту освіти також надіслали грамоту за 5 років активної роботи з учнями на конкурсі. Бо сюди входила й наша участь в роботі реабілітаційних дитячих центрів. Навіть у юридичному напрямку ми брали призове місце. Долучалися до Марафону написання листів. Знову ж таки під моїм керівництвом. Ми підтримували політв’язнів листами. У мене було багато любителів пофотографувати, а тих, хто любив описувати менше. Як понакидують світлин! Починаєш сортувати. Я свою донечку задіювала, коли ми робили відео про голодомор. Це все ми досліджували, розбирали. А ці конкурси, де штампуються фото… Ну і як можна зрівняти, наприклад, тих, хто зробив фото листочка, і тих, хто сплів сітку? Має бути таке, що рухає всіх вперед. І нічого особливо не потрібно вигадувати. Бо “Моральний вчинок” — це про національно-патріотичне виховання. А національно-патріотичне виховання — побудова, на які тримається вся Україна. Одна кімната — це екологія, далі відкриваєш двері — це культура і так далі. Тобто, якщо щось забрати, то розсиплеться весь будиночок України. 

Коли ви говорили про реабілітаційні центри для дітей, то сказали, що це стосується й вашого дитинства. Я позакривала усі свої гештальти минулоріч, коли за допомогою усієї України подарувала стільки подарунків в інтернати та реабілітаційні центри. Тоді 2 тижні думала. Ну соромно мені таке виставляти. Але ж хочеться. Але ж як це виставляти? Але так хочеться! І я написала, що запрошую на акцію “Миколай єднає, діточок обіймає!” Ви б знали, скільки посилок мені почало приходити з усієї України. Тоді мені приходили пакунки з Києва, Луцька з різних міст, про які тоді й не чула. Зараз згадую, в мене мурахи йдуть від маківки до п’яток. Бо на посилках було написано Ірпінь, Буча. І там було дуже багато всього для дітей. Мені телефонували з подяками виховательки, директор, писали листи. І я їм казала, що це всій Україні потрібно дякувати. Просто засипали дітей подарунками після мого маленького допису про те, як гарно було б привітати з Миколаєм дітей.Галина Семенович з Недільної школи такі яскраві коробочки надіслала, учні зі школи повирізали долоньки з кольорового паперу і понаклеювали. Тоді я подумати не могла, що побачу цих надзвичайних людей і буду з ними працювати разом. 

А який гештальт ви закривали? Коли я навчалася у Чернівецькій школі-інтернаті, я завжди мріяла про подарунки. Так складалося, що я була маленька, ніхто мене не помічав. Десь з 3-го класу почали ставити ведучою, бо голос та українська мова у мене гарні були. Але моя активність не допомагала в тому, щоб у мене було достатньо уваги. І таки не приносили мені подаруночків, а так тоді хотілося. 
На 30-річчя незалежності України Людмила Шведюк запропонувала провести акцію подаруй першокласнику вишиванку. Думаю, і я собі перепощу. На це мені відгукнулася Галина Семенович. І з міста Дубно надійшла допомога. Я одягнула 26 діточок до першого класу в дуже гарні вишиті сорочечки. Коли дітям вручили сорочки, вони не хотіли їх віддавати виховательці. Зараз говорю і згадую, як діти ті вишиванки пригортали до себе. Я завжди виходила з запухлим носом і заплакана від них. Але це був доторк і до мого дитинства. 
Діти з реабілітаційних центрів встигли евакуюватися? Так, вони негайно виїхали. Мені здається встигли до того, як увійшли війська російські. Дітей з центрів встигли вивезти за кордон. Мені написали: “З вашими сонечками усе в порядку.” Бо я про дітей казала, що то мої сонечка. 
Пані Ганно, що для вас означає перемога України? Перемога України — це ще більша боротьба. Це буде така боротьба! І це не про те, що повісили прапори, зайшли війська. Це вже було. Ми це вже проходили у Маріуполі. Звільнили місто, відбудували, здавалося, що все в порядку. 
Ми маємо в Україну завести Україну на рівні Києва і далі, щоб вона була всюди. Щоб такаю була кількість прапорів, як за кордоном. Щоб було видно, куди ми прийшли. Щоб не було вилинялих прапорів. У мене одразу запитання, чи поважає себе людина, яка сидить під такою вже тряпочкою? А нам потрібно у прямому й переносному значенні завести Україну додому. Нам потрібно одягнути наш нарід в Українське. Це має бути всюди! Ось скільки людей, які ніколи не говорили українською, зараз в один момент перейти на свою мову. Бо вони гидують тепер одягати оці “російські штани” на себе. І вони цього вже ніколи не зроблять. Тому що людей, які говорять українською, вбивають за це! А ми ж спільна родина. Та навіть іншими словами, ми одна банда, ми пливемо в одному човні.
Мені донька на 50-річчя подарувала поїздку в Литву. Я там жодного білборда російською не побачила. І вони з тобою будуть говорити англійською, але не російською. У них немає поваги ні до чого російського. От коли у нас не будуть облизувати, як Шевченко писав, московського чобота, тоді зайде Україна. А коли ми будемо кого завгодно поважати, а себе ні, то так і буде: заводять війська, виводять війська. Окупували, а ми все деокуповуємо. 
У нас же 300 років війна. І це питання до усіх, хто завів сюди це російське багно, до тих, хто прививав і насаджував нам повагу до російського. Це робили очільники, а не прості люди. Нам потрібно Україну заводити на всіх рівнях. Ніякої толерантності! Ми вже й так боялися відкривати рот. І тепер кто кого прітеснял? Де не сядеш в маршрутку — шансон російський. Де не сядеш у кафе — целуй мєня вєздє. Чому не включити Скрябіна? Чому не включити Океан Ельзи? Чому не включити Даху Браху? Я не знаю, чому у нас цього не слухали. Той дим сігарет с мєнтолом людям крутили. Змінювати потрібно дуже багато і в літературі, і в культурі, і в освіті. Праці багато. І ця робота ляже на плечі активних людей, які хочуть щось змінювати. А я вже відчуваю, що заморена. Я собі сказала, що з перемогою отак ставлю палатку на річці Гарячці, де ми проводили екоакції й там буду жити тиждень.