Ірина Хміль: “Чому важливо почати навчання у школах з першого вересня? Бо яким би не був підхід до дистанційного навчання, які б не були умови, дитина має бути в соціумі.”

Розмова з директором ліцею імені Івана Пулюя Львівської міської ради Іриною Хміль про досвід керівництва у різних колективах та все, що стосується освіти й вибудовування комунікації всередині спільноти освітнього закладу та переваги того, коли школа не ховається у своїй мушлі. Відверта розмова про те, чому відмінники й показушність — то вчорашній день, а минулому потрібно давати спокій. Як працювати, орієнтуючись на майбутнє, надихаємося в інтерв’ю з пані Іриною у нашій рубриці #theОсвітянки.

Пані Ірино, про вас можна почути: кожна школа мріє про такого директора! Ви прагнули стати керівником? Адже очолюєте уже не першу школу.Ой, ніколи я про таке не думала, бо це доволі важка справа. І, як колись говорили, потрібно мати надійні плечі, міцну спину, що посприяло б тому, щоб ти міг стати керівником. Свого часу, крім освіти, я спробувала свої сили на телебаченні. Моя мама працювала у сфері торгівлі, була дуже знаною і якось у розмові зі знайомим сказала: “Моя мала закінчила філологічний факультет нашого університету, але їй так подобається телебачення.” Мені запропонували попрацювати, за що я дуже вдячна, бо саме там мені поставили голос, підказали, як працювати з аудиторією. І це був досить гарний досвід, але, не дивлячись ні на що, я не пішла зі школи й залишилася в освіті. Будь-який досвід стає позитивним для тебе, якщо ти береш найкраще. У одній зі шкіл я пропрацювала 20 років з директором середньої школи № 85 Ярославою Миколаївною Скоропад, яка дуже потужна як управлінець, учитель та колега. Вона випустила у світ багато поколінь. Але я завжди прагнула до новизни й не тягнулася ні до чого, що пов’язане з СССР. Я вічно кудись всіх рухала. І збитки робила, ще як сама вчилася. Завжди уміла захистити свою думку, могла посперечатися, не боялася звучати.  Коли 4 роки тому я прийшла до ліцею імені Івана Пулюя, спочатку це була школа №83, поставила за ціль, щоб це був насамперед загальноосвітній заклад імені Івана Пулюя. Ми розташовані на вулиці Пулюя. І я свого часу думала: чому він, українець, не відстояв свого винаходу — ікс-променів? Він був інтелігентом, не хотів боротися із несправедливістю, можливо, вважав, що визнання приходить за докладені сили. І вже з власного досвіду та вивчення історії бачу, що неодноразово недооцінювали українців. Можливо, через якусь заздрість, адже ми завжди були інтелігентними. Ми ніколи не будемо принижувати, не будемо з піною в роті захищати, бо це було нам не властиво. Але у всіх сферах є величезний внесок саме українців. І розумом та вміннями українців користувалися на всіх етапах історичного розвитку.Сама я колись починала з піонервожатої. Мій наставник мені казала: “Ірочка, нє важно, что ти говорішь, важно, как ти говорішь”. Головне було що? Показуха! І ота показовість дратує мене досі, коли десь таке бачу. Чому мені набагато приємніше працювати з молоддю, хоча не важливо, скільки тобі років, головне, яка в тебе душа. Якщо молодь бере від мене досвід, то я тягнуся до них, бо вони зовсім по-іншому дивляться на певні речі, реагують, роблять, висловлюють свою думку. І мені це дуже пасує.

Розкажіть, яким був ваш перший досвід директорства? У школі “Надія”, яка зараз є ліцеєм, я починала з 17 учнів у навчальному закладі. Це була інноваційна молодша школа, у той час ще були “Малюк”, “Світанок”, “Школа радості”, “Дивосвіт”. Це ті школи, які у Львові ще 30 років тому почали працювати за принципом “лицем до дитини” — так, як працює Нова Українська Школа. Тоді Оксана Винницька дуже долучилася, Катерина Гороховська, уже покійні Люба Чуба та Надя Оксенчук. Діти на виході з цих шкіл заходили у дорослу школу, де були ще старі підходи та правила. Тому засновники розуміли, що потрібна така школа, яка буде й далі розвивати ці методики й програми та прикладно показувати, як це працює. Ми зорганізували таку школу на базі центру професійної орієнтації, не пригадаю точної назви. А школу “Надія” зорганізувала єврейська меншина нашого міста. Я прийшла на співбесіду, мене розпитували, чи зможу я такий заклад очолити? Домовилися, що я готую заклад до початку навчального року, а вони працюють зі своєю меншиною, щоби діти з їхнього дитячого садочка мали продовження навчання у школі. І ми взяли дітей з “Джерельця” та “Школи радості” у 6 клас, тому що це є правильна початкова школа 1-6 класи. Так сьогодні й говорить нам державний стандарт НУШ. Батьки цих 17 дітей виявили бажання, щоб діти навчалися й далі у цій школі. Це є батьки, які мають власний гарний досвід, вони вчаться і розвиваються. Тому там були ціннісний та індивідуальний підхід, атмосфера і повага. Спочатку було 17 учнів, директор, 2 учителів та 10 людей обслуговуючого персоналу. Довелось попрацювати, щоб зібрати хороших учителів. Ніхто ж не хотів йти на 2 години. Це були довгі розмови. І, як правило, мені допомагали випускники, де я працювала раніше. Найчастіше спрацьовувало: добре, зробимо, бо це для дітей! Так, світ має крутитися довкола дитина, але й дитина має рухатися разом із цим світом, а не йти проти нього. Було багато суперечок із батьками. Але щороку кількість дітей у школі збільшувалася. І якось один з випускників сказав: “Іра, подивися, скільки ти створила робочих місць, і скільком дітям ти дозволила навчатися так, щоб з перших класів продовжувати рухатися у цьому напрямі. Адже це камерна школа, це як родина. І я завжди все робила з командою. Я могла приймати рішення, але ми завжди обговорювали їх. І на майбутнє усім керівникам — не можна одноосібно приймати рішення. Ні до чого доброго це не дійде. Адже якщо ми разом обговорюємо і приймаємо його, то й разом стараємося реалізувати. Окрім твого особистого, усе має обговорюватися з колегами, те, що стосується роботи, освітнього процесу, команди. Адже у кожного своє бачення, і можна спробувати знайти варіант і зробити саме так, як буде краще для всіх. 

Розкажіть, як було починати роботу в ліцеї імені Івана Пулюя?У будь-якому закладі, у який би я не прийшла, одразу бачу, який процес варто організувати, що й де можна зробити. Я випускниця цього закладу, який зараз очолюю. І коли мене запросили стати директором, на той момент заклад уже років 20 не мав авторитету і не звучав. Вони сиділи у своїй закритій мушлі. Коли ми сюди зайшли, тут був такий захаращений сад. І мені так стало: ні! Тут має бути світло, просторо, затишно. І перше вересня, яке ми провели на пуфах, це було дивно для усього мікрорайону та вчителів цієї школи. Бо ж найлегше поставити дітей на палюче сонце. І ще й заставити їх, щоб вони тихо стояли, а діти не розуміють, навіщо їм кажуть ті квіти виносити зі школи, а потім назад нести в школу.  До речі, коли ми робили це свято, було більше дорослих, ніж дітей. Початкова школа тут була ще чисельнішою, а в середніх та старших класах могло бути на паралелі 16-20 учнів. Спочатку у нас було по 2 класи, потім ми добрали 3-й клас. Так є, що мені довіряють багато батьків. Вони хочуть, щоб їхні діти навчалися у цій школі, у нас вже є династії.На перший дзвінок зійшовся весь мікрорайон подивитися на директорку, яка була відома тим, що прийшла і почала вимивати школу — все чистили, помили, старі меблі викинули. Це ж є внутрішній та зовнішній мотлох. Комусь подобалося це, комусь ні. Не те щоб мене зовсім не знали, бо я проживала тут раніше і зараз також мешкаю поблизу. Мені одна з мамів сказала: “Ви сюди зайшли з хорошим шлейфом.” Тобто вони чули багато відгуків зі школи “Надія”.З батьками учнів цієї школи у мене відбулася зустріч ще в серпні, щоб знати їхні запити та розуміти, що потрібно одразу зробити. Безпека дітей — це одне з найважливішого для усіх батьків. Спочатку батьки й вчителі думали, що безпека — це поставити охорону в школі. Але це не все. Безпека дитини — це здорова їжа і якісне харчування, психологічний стан та самопочуття. Як було колись у школі? “Я вчитель, ти дурак!” Була така зверхність, неповага. А ще діти мали вчитися на відмінно. Ми сьогодні бачимо: що таке вчитися на відмінно? Немає у нас відмінно! Це у людини не приживається. Або ми це робимо якісно й у міру своїх сил, або ми займаємося показухою. То не є відмінник, який сів визубрив, а за рік забув. І у звичайному побуті, соціумі він не може собі дати ради. У моєму поколінні люди мали чимало проблем у житті, і ніхто їм тоді не допомагав їх вирішувати. Зрештою, тоді й ніхто не знав, як це робити. Що б мені хто не говорив, дитина не народжується одразу такою, що не вміє, не знає, є поганою, брутальною і так далі. Я завжди запитую: якою народжується дитина? Вона народжується голою, а вже ту сорочку (мами, лікаря, вчителя), яку ми даємо, має бути для дитини комфортною. І це дуже залежить від нас, бо ми даємо дитині це “вбрання” — любов, опіку, навчання, соціум, повагу. Вчитель має бути партнером для дитини. Але не нянькою ні дітям, ні батькам. І вчитель не вчить, він разом з дитиною вчиться. Ми пробуємо, наприклад, змінювати класних керівників, щоб діти не звикали тільки до однієї людини, і це працює. Також батьки не повинні прив’язуватися до вчителя. Бо вчитель для дитини насамперед, а не для батьків. Я так і говорила, що я не буду задовольняти амбіції дорослих. 

Як ви доносили своє бачення до батьків і колег?Ми разом опрацьовували правила, що стали основою діяльності та культури нашого ліцею. З ними ознайомилися і працювали як батьки та вчителі, так і всі діти. Гарний момент настав, коли в групі об’єдналися усі разом: діти, батьки та вчителі. Найбільш відчутні зміни: діти не боялися говорити про те, якими мають бути уроки, яким має бути вчитель, яка роль батьків? У 90-х у нас був хаос — хто що хотів, те й робив. І в будь-якому разі із залишками того менталітету буває важко працювати. Але зараз уже є зовсім інші методики, ресурси та підходи в тому, як батьків залучати до освітнього процесу. І вони це роблять залюбки. Найкраще відгукуються ті батьки, які своєю працею, крок за кроком досягли певного успіху. Мені так сподобалася відповідь одного з батьків на запитання про його успішність: “Я маю гарну сім’ю, дітей, власний бізнес. У нас є родинні традиції.” І такі люди будують свою сім’ю гарним прикладом, а успіх — розумом і своїми руками. Українці є інтелектуально багаті, тому вони пробиваються і досягають своїх цілей. А коли я чую: чому вона це має, а я не маю? Ну бо якщо ми будемо лежати на дивані й курити бамбук, не розвиватися і не тішитися тим, як у колеги щось виходить, то нічого не матимемо. Спробуй і ти так зробити. Як і на кухні, коли господиня пробує змінювати меню і пробувати, як у колєжанки, то у неї виходить щось смачне. Так само й працює те, щоб пробувати створювати колектив і цю атмосферність, намагатися зробити, щоби дітям було добре, щоби вони почувалися потрібними. Не штука посадити дітей за парти й усе. Або ще таке буває — робимо, щоб все багато і красиво. А то просто треба було фарбу поміняти й розставити все по своїх місцях. Стіни мають бути чистими, такими, як сьогодні диктує час. Коли є доступність, комфортність, то зовсім по-іншому розвивається й дитина. І я не погоджуся ніколи з таким підходом: що тим дітям потрібно? Їм головне — вчитися. Ні! У них має бути нормальний туалет, гарні умови, чиста вода, добре ставлення. І дитина буде віддати набагато більше.
Чи це реально впровадити у кожну школу? Звісно реально. Головне навчатися і розвиватися. Директор має розуміти, як це найкраще зробити. Ми були у гарному проєкті “Школа 3.0”, такі проєкти варто впроваджувати у молоді колективи, щоби формувати цінності. Я починала у школі “Надія” з маленького колективу, і я є не фахівцем у всіх напрямках, потрібно було багато вчитися: різноманітні курси, проєкти. Мені часто говорили: що ти маєш з цих проєктів? Я маю досвід! У мене є розуміння, бачення і результат. А результатом було те, що ми у школі “Надія” здійснили енергоощадження вікон, утеплення фасаду, поставили сонячну батарею, яка підігріває воду у туалеті для людей з порушенням опорно-рухового апарату. Що ще ми отримуємо від участі у проєктах? Ти поїдеш і подивишся, як інші працюють. Це дуже змінює філософію та бачення. Беручи участь тільки у 13 міжнародних проєктах, я відвідала багато країн і побачила, як у них навчають. У нас є постійна співпраця Львівського професійного центру розвитку учителів з канадськими учителями. Ми уже 4 рік у Львові маємо літній інститут розвитку педагогічної майстерності, де ми навчаємося командами. Спеціалісти з Канади приїжджають до нас і навчають того, що ми б мали навчитися уже дуже давно. Як навчити дитину читати? Як навчити дитину математики? Виявляється, дитина може вивчати табличку множення, рахування не з-під палки. Адже у нас так багато природного лічильного матеріалу довкола. А що таке інтегрувати українську мову у різні предмети? Це треба мати розуміння. Тому що у нас не совєтські школи. Сьогодні, скажімо, українська мова, як і інформатика, STEM, мистецтво має йти наскрізно у програмі. Я пам’ятаю, як колись дорослі малювали малюнки дітям на уроки, а вчитель отримував задоволення — як гарно малюють діти. Та ж не діти малюють! А чому ж не подивитися на ці дитячі малюнки й не вчити їх правильно малювати? У арт холі ліцею Івана Пулюя я здійснила свою мрію, яку я бачила у Фінляндії, коли діти, вибираючи улюблену музику, інструменти, можуть малювати за мольбертом чи на планшеті у великому просторі. І тут можна дуже цікаво вчитися. Сьогодні ніхто не малює вдома і не приносить готове, бо вчителька сказала на урок намалювати вазочку. Щоби наука йшла добре, вона має мати підкріплення. Що то є за навчання музики, коли ми починаємо з нотного зошита? Ніколи цього не розуміла. Виявляється, у мене добрий голос та слух, але мені не закцентували на цьому увагу. І тут дуже багато залежить від того, який це вчитель. Якщо він працює учителем тільки тому, щоби десь себе подіти, тільки відходити свої години й усе, то такі й будуть результати.
З соцмереж помітно, у вас учителі постійно залучені, досі продовжують працювати з волонтерами організації “Дужа Україна Online”? Який ви побачили результат? Нам дуже допомогло онлайн-навчання. Мої заступники уже мають свої сторінки й беруть участь у конференціях, тренінгах. 

Усе почалося з введення дистанційної освіти під час ковіду. Нас ця ситуація заставила подивитися зовсім з іншого боку на те, як ми маємо розвиватися і як ми маємо звучати. Чому ми завжди пасемо задніх на 10 років? А ми можемо йти на 10 років уперед! І це й зараз добре видно. Якщо ми будемо мати хороше підґрунтя, то будемо значно швидше рухатися вперед. І дистанційну освіту ми починали з чого? Ми побудували якісну роботу з учителями та батьками. Дуже багато консультацій проводили онлайн для батьків. Це ж потрібно було, щоб усі zoom встановили, а це треба з телефона мультики чи іншу програму видалити. І ми почали демонструвати, як саме буде працювати вчитель, а батьки мають лише допомогти приєднатися на початках. Для дітей початкових класів то було дуже важливо. Також ми почали популяризувати цей підхід до організації дистанційного навчання на загал, адже проводили консультації з колегами в області, і по Україні, а ще Центр професійного розвитку учителів одразу створив групи підтримки. Троє учителів з ліцею Пулюя активно працювали в цих групах практично цілодобово. Вони мали пояснити, показати, розповісти. Чому у нас немає сьогодні, щоби батьки були незадоволені дистанційним навчанням? Я запиталася у вчителів, а якби ви зараз не проводили постійно дистанційних уроків? А мені кажуть: то не ті діти, щоб із ними зустрічатися раз чи двічі на тиждень. Так, ніхто не говорить сидіти цілий день. Крім основних предметів, вони мають достатньо уроків з фізкультури та різних руханок.

Ірина ХмільДиректор ліцею імені Івана Пулюя Львівської міської ради