Ірина Хміль: “Чому важливо почати навчання у школах з першого вересня? Бо яким би не був підхід до дистанційного навчання, які б не були умови, дитина має бути в соціумі.”

#theОсвітянки

Розмова з директором ліцею імені Івана Пулюя Львівської міської ради Іриною Хміль про досвід керівництва у різних колективах та все, що стосується освіти й вибудовування комунікації всередині спільноти освітнього закладу та переваги того, коли школа не ховається у своїй мушлі. Відверта розмова про те, чому відмінники й показушність — то вчорашній день, а минулому потрібно давати спокій. Як працювати, орієнтуючись на майбутнє, надихаємося в інтерв’ю з пані Іриною у нашій рубриці #theОсвітянки.

Illustration


Пані Ірино, про вас можна почути: кожна школа мріє про такого директора! Ви прагнули стати керівником? Адже очолюєте уже не першу школу.Ой, ніколи я про таке не думала, бо це доволі важка справа. І, як колись говорили, потрібно мати надійні плечі, міцну спину, що посприяло б тому, щоб ти міг стати керівником. Свого часу, крім освіти, я спробувала свої сили на телебаченні. Моя мама працювала у сфері торгівлі, була дуже знаною і якось у розмові зі знайомим сказала: “Моя мала закінчила філологічний факультет нашого університету, але їй так подобається телебачення.” Мені запропонували попрацювати, за що я дуже вдячна, бо саме там мені поставили голос, підказали, як працювати з аудиторією. І це був досить гарний досвід, але, не дивлячись ні на що, я не пішла зі школи й залишилася в освіті. Будь-який досвід стає позитивним для тебе, якщо ти береш найкраще. У одній зі шкіл я пропрацювала 20 років з директором середньої школи № 85 Ярославою Миколаївною Скоропад, яка дуже потужна як управлінець, учитель та колега. Вона випустила у світ багато поколінь. Але я завжди прагнула до новизни й не тягнулася ні до чого, що пов’язане з СССР. Я вічно кудись всіх рухала. І збитки робила, ще як сама вчилася. Завжди уміла захистити свою думку, могла посперечатися, не боялася звучати.  Коли 4 роки тому я прийшла до ліцею імені Івана Пулюя, спочатку це була школа №83, поставила за ціль, щоб це був насамперед загальноосвітній заклад імені Івана Пулюя. Ми розташовані на вулиці Пулюя. І я свого часу думала: чому він, українець, не відстояв свого винаходу — ікс-променів? Він був інтелігентом, не хотів боротися із несправедливістю, можливо, вважав, що визнання приходить за докладені сили. І вже з власного досвіду та вивчення історії бачу, що неодноразово недооцінювали українців. Можливо, через якусь заздрість, адже ми завжди були інтелігентними. Ми ніколи не будемо принижувати, не будемо з піною в роті захищати, бо це було нам не властиво. Але у всіх сферах є величезний внесок саме українців. І розумом та вміннями українців користувалися на всіх етапах історичного розвитку.Сама я колись починала з піонервожатої. Мій наставник мені казала: “Ірочка, нє важно, что ти говорішь, важно, как ти говорішь”. Головне було що? Показуха! І ота показовість дратує мене досі, коли десь таке бачу. Чому мені набагато приємніше працювати з молоддю, хоча не важливо, скільки тобі років, головне, яка в тебе душа. Якщо молодь бере від мене досвід, то я тягнуся до них, бо вони зовсім по-іншому дивляться на певні речі, реагують, роблять, висловлюють свою думку. І мені це дуже пасує.

  • Illustration

    Ірина Хміль
    Директор ліцею імені Івана Пулюя Львівської міської ради


    На майбутнє усім керівникам — не можна одноосібно приймати рішення. Ні до чого доброго це не дійде. Адже якщо ми разом обговорюємо і приймаємо його, то й разом стараємося реалізувати. Окрім твого особистого, з колегами має обговорюватися усе те, що стосується роботи, освітнього процесу, команди. Адже у кожного своє бачення, і можна спробувати знайти варіант і зробити саме так, як буде краще для всіх.

Розкажіть, яким був ваш перший досвід директорства? У школі “Надія”, яка зараз є ліцеєм, я починала з 17 учнів у навчальному закладі. Це була інноваційна молодша школа, у той час ще були “Малюк”, “Світанок”, “Школа радості”, “Дивосвіт”. Це ті школи, які у Львові ще 30 років тому почали працювати за принципом “лицем до дитини” — так, як працює Нова Українська Школа. Тоді Оксана Винницька дуже долучилася, Катерина Гороховська, уже покійні Люба Чуба та Надя Оксенчук. Діти на виході з цих шкіл заходили у дорослу школу, де були ще старі підходи та правила. Тому засновники розуміли, що потрібна така школа, яка буде й далі розвивати ці методики й програми та прикладно показувати, як це працює. Ми зорганізували таку школу на базі центру професійної орієнтації, не пригадаю точної назви. А школу “Надія” зорганізувала єврейська меншина нашого міста. Я прийшла на співбесіду, мене розпитували, чи зможу я такий заклад очолити? Домовилися, що я готую заклад до початку навчального року, а вони працюють зі своєю меншиною, щоби діти з їхнього дитячого садочка мали продовження навчання у школі. І ми взяли дітей з “Джерельця” та “Школи радості” у 6 клас, тому що це є правильна початкова школа 1-6 класи. Так сьогодні й говорить нам державний стандарт НУШ. Батьки цих 17 дітей виявили бажання, щоб діти навчалися й далі у цій школі. Це є батьки, які мають власний гарний досвід, вони вчаться і розвиваються. Тому там були ціннісний та індивідуальний підхід, атмосфера і повага. Спочатку було 17 учнів, директор, 2 учителів та 10 людей обслуговуючого персоналу. Довелось попрацювати, щоб зібрати хороших учителів. Ніхто ж не хотів йти на 2 години. Це були довгі розмови. І, як правило, мені допомагали випускники, де я працювала раніше. Найчастіше спрацьовувало: добре, зробимо, бо це для дітей! Так, світ має крутитися довкола дитина, але й дитина має рухатися разом із цим світом, а не йти проти нього. Було багато суперечок із батьками. Але щороку кількість дітей у школі збільшувалася. І якось один з випускників сказав: “Іра, подивися, скільки ти створила робочих місць, і скільком дітям ти дозволила навчатися так, щоб з перших класів продовжувати рухатися у цьому напрямі. Адже це камерна школа, це як родина. І я завжди все робила з командою. Я могла приймати рішення, але ми завжди обговорювали їх. І на майбутнє усім керівникам — не можна одноосібно приймати рішення. Ні до чого доброго це не дійде. Адже якщо ми разом обговорюємо і приймаємо його, то й разом стараємося реалізувати. Окрім твого особистого, усе має обговорюватися з колегами, те, що стосується роботи, освітнього процесу, команди. Адже у кожного своє бачення, і можна спробувати знайти варіант і зробити саме так, як буде краще для всіх. 

Illustration


Розкажіть, як було починати роботу в ліцеї імені Івана Пулюя?У будь-якому закладі, у який би я не прийшла, одразу бачу, який процес варто організувати, що й де можна зробити. Я випускниця цього закладу, який зараз очолюю. І коли мене запросили стати директором, на той момент заклад уже років 20 не мав авторитету і не звучав. Вони сиділи у своїй закритій мушлі. Коли ми сюди зайшли, тут був такий захаращений сад. І мені так стало: ні! Тут має бути світло, просторо, затишно. І перше вересня, яке ми провели на пуфах, це було дивно для усього мікрорайону та вчителів цієї школи. Бо ж найлегше поставити дітей на палюче сонце. І ще й заставити їх, щоб вони тихо стояли, а діти не розуміють, навіщо їм кажуть ті квіти виносити зі школи, а потім назад нести в школу.  До речі, коли ми робили це свято, було більше дорослих, ніж дітей. Початкова школа тут була ще чисельнішою, а в середніх та старших класах могло бути на паралелі 16-20 учнів. Спочатку у нас було по 2 класи, потім ми добрали 3-й клас. Так є, що мені довіряють багато батьків. Вони хочуть, щоб їхні діти навчалися у цій школі, у нас вже є династії.На перший дзвінок зійшовся весь мікрорайон подивитися на директорку, яка була відома тим, що прийшла і почала вимивати школу — все чистили, помили, старі меблі викинули. Це ж є внутрішній та зовнішній мотлох. Комусь подобалося це, комусь ні. Не те щоб мене зовсім не знали, бо я проживала тут раніше і зараз також мешкаю поблизу. Мені одна з мамів сказала: “Ви сюди зайшли з хорошим шлейфом.” Тобто вони чули багато відгуків зі школи “Надія”.З батьками учнів цієї школи у мене відбулася зустріч ще в серпні, щоб знати їхні запити та розуміти, що потрібно одразу зробити. Безпека дітей — це одне з найважливішого для усіх батьків. Спочатку батьки й вчителі думали, що безпека — це поставити охорону в школі. Але це не все. Безпека дитини — це здорова їжа і якісне харчування, психологічний стан та самопочуття. Як було колись у школі? “Я вчитель, ти дурак!” Була така зверхність, неповага. А ще діти мали вчитися на відмінно. Ми сьогодні бачимо: що таке вчитися на відмінно? Немає у нас відмінно! Це у людини не приживається. Або ми це робимо якісно й у міру своїх сил, або ми займаємося показухою. То не є відмінник, який сів визубрив, а за рік забув. І у звичайному побуті, соціумі він не може собі дати ради. У моєму поколінні люди мали чимало проблем у житті, і ніхто їм тоді не допомагав їх вирішувати. Зрештою, тоді й ніхто не знав, як це робити. Що б мені хто не говорив, дитина не народжується одразу такою, що не вміє, не знає, є поганою, брутальною і так далі. Я завжди запитую: якою народжується дитина? Вона народжується голою, а вже ту сорочку (мами, лікаря, вчителя), яку ми даємо, має бути для дитини комфортною. І це дуже залежить від нас, бо ми даємо дитині це “вбрання” — любов, опіку, навчання, соціум, повагу. Вчитель має бути партнером для дитини. Але не нянькою ні дітям, ні батькам. І вчитель не вчить, він разом з дитиною вчиться. Ми пробуємо, наприклад, змінювати класних керівників, щоб діти не звикали тільки до однієї людини, і це працює. Також батьки не повинні прив’язуватися до вчителя. Бо вчитель для дитини насамперед, а не для батьків. Я так і говорила, що я не буду задовільняти амбіції дорослих. 

Illustration


Як ви доносили своє бачення до батьків і колег?Ми разом опрацьовували правила, що стали основою діяльності та культури нашого ліцею. З ними ознайомилися і працювали як батьки та вчителі, так і всі діти. Гарний момент настав, коли в групі об’єдналися усі разом: діти, батьки та вчителі. Найбільш відчутні зміни: діти не боялися говорити про те, якими мають бути уроки, яким має бути вчитель, яка роль батьків? У 90-х у нас був хаос — хто що хотів, те й робив. І в будь-якому разі із залишками того менталітету буває важко працювати. Але зараз уже є зовсім інші методики, ресурси та підходи в тому, як батьків залучати до освітнього процесу. І вони це роблять залюбки. Найкраще відгукуються ті батьки, які своєю працею, крок за кроком досягли певного успіху. Мені так сподобалася відповідь одного з батьків на запитання про його успішність: “Я маю гарну сім’ю, дітей, власний бізнес. У нас є родинні традиції.” І такі люди будують свою сім’ю гарним прикладом, а успіх — розумом і своїми руками. Українці є інтелектуально багаті, тому вони пробиваються і досягають своїх цілей. А коли я чую: чому вона це має, а я не маю? Ну бо якщо ми будемо лежати на дивані й курити бамбук, не розвиватися і не тішитися тим, як у колеги щось виходить, то нічого не матимемо. Спробуй і ти так зробити. Як і на кухні, коли господиня пробує змінювати меню і пробувати, як у колєжанки, то у неї виходить щось смачне. Так само й працює те, щоб пробувати створювати колектив і цю атмосферність, намагатися зробити, щоби дітям було добре, щоби вони почувалися потрібними. Не штука посадити дітей за парти й усе. Або ще таке буває — робимо, щоб все багато і красиво. А то просто треба було фарбу поміняти й розставити все по своїх місцях. Стіни мають бути чистими, такими, як сьогодні диктує час. Коли є доступність, комфортність, то зовсім по-іншому розвивається й дитина. І я не погоджуся ніколи з таким підходом: що тим дітям потрібно? Їм головне — вчитися. Ні! У них має бути нормальний туалет, гарні умови, чиста вода, добре ставлення. І дитина буде віддати набагато більше.
Чи це реально впровадити у кожну школу? Звісно реально. Головне навчатися і розвиватися. Директор має розуміти, як це найкраще зробити. Ми були у гарному проєкті “Школа 3.0”, такі проєкти варто впроваджувати у молоді колективи, щоби формувати цінності. Я починала у школі “Надія” з маленького колективу, і я є не фахівцем у всіх напрямках, потрібно було багато вчитися: різноманітні курси, проєкти. Мені часто говорили: що ти маєш з цих проєктів? Я маю досвід! У мене є розуміння, бачення і результат. А результатом було те, що ми у школі “Надія” здійснили енергозбереження вікон, утеплення фасаду, поставили сонячну батарею, яка підігріває воду у туалеті для людей з порушенням опорно-рухового апарату. Що ще ми отримуємо від участі у проєктах? Ти поїдеш і подивишся, як інші працюють. Це дуже змінює філософію та бачення. Беручи участь тільки у 13 міжнародних проєктах, я відвідала багато країн і побачила, як у них навчають. У нас є постійна співпраця Львівського професійного центру розвитку учителів з канадськими учителями. Ми уже 4 рік у Львові маємо літній інститут розвитку педагогічної майстерності, де ми навчаємося командами. Спеціалісти з Канади приїжджають до нас і навчають того, що ми б мали навчитися уже дуже давно. Як навчити дитину читати? Як навчити дитину математики? Виявляється, дитина може вивчати табличку множення, рахування не з-під палки. Адже у нас так багато природнього лічильного матеріалу довкола. А що таке інтегрувати українську мову у різні предмети? Це треба мати розуміння. Тому що у нас не совєтські школи. Сьогодні, скажімо, українська мова, як і інформатика, STEM, мистецтво має йти наскрізно у програмі. Я пам’ятаю, як колись дорослі малювали малюнки дітям на уроки, а вчитель отримував задоволення — як гарно малюють діти. Та ж не діти малюють! А чому ж не подивитися на ці дитячі малюнки й не вчити їх правильно малювати? У арт холі ліцею Івана Пулюя я здійснила свою мрію, яку я бачила у Фінляндії, коли діти, вибираючи улюблену музику, інструменти, можуть малювати за мольбертом чи на планшеті у великому просторі. І тут можна дуже цікаво вчитися. Сьогодні ніхто не малює вдома і не приносить готове, бо вчителька сказала на урок намалювати вазочку. Щоби наука йшла добре, вона має мати підкріплення. Що то є за навчання музики, коли ми починаємо з нотного зошита? Ніколи цього не розуміла. Виявляється, у мене добрий голос та слух, але мені не закцентували на цьому увагу. І тут дуже багато залежить від того, який це вчитель. Якщо він працює учителем тільки тому, щоби десь себе подіти, тільки відходити свої години й усе, то такі й будуть результати.
З соцмереж помітно, у вас учителі постійно задіяні, досі продовжують працювати з волонтерами організації “Дужа Україна Online”? Який ви побачили результат? Нам дуже допомогло онлайн-навчання. Мої заступники уже мають свої сторінки й беруть участь у конференціях, тренінгах. 

Усе почалося з введення дистанційної освіти під час ковіду. Нас ця ситуація заставила подивитися зовсім з іншого боку на те, як ми маємо розвиватися і як ми маємо звучати. Чому ми завжди пасемо задніх на 10 років? А ми можемо йти на 10 років уперед! І це й зараз добре видно. Якщо ми будемо мати хороше підгрунтя, то будемо значно швидше рухатися вперед. І дистанційну освіту ми починали з чого? Ми побудували якісну роботу з учителями та батьками. Дуже багато консультацій проводили онлайн для батьків. Це ж потрібно було, щоб усі zoom встановили, а це треба з телефона мультики чи іншу програму видалити. І ми почали демонструвати, як саме буде працювати вчитель, а батьки мають лише допомогти приєднатися на початках. Для дітей початкових класів то було дуже важливо. Також ми почали популяризувати цей підхід до організації дистанційного навчання на загал, адже проводили консультації з колегами в області, і по Україні, а ще Центр професійного розвитку учителів одразу створив групи підтримки. Троє учителів з ліцею Пулюя активно працювали в цих групах практично цілодобово. Вони мали пояснити, показати, розповісти. Чому у нас немає сьогодні, щоби батьки були незадоволені дистанційним навчанням? Я запиталася у вчителів, а якби ви зараз не проводили постійно дистанційних уроків? А мені кажуть: то не ті діти, щоб із ними зустрічатися раз чи двічі на тиждень. Так, ніхто не говорить сидіти цілий день. Крім основних предметів, вони мають достатньо уроків з фізкультури та різних руханок.

Illustration

Ірина ХмільДиректор ліцею імені Івана Пулюя Львівської міської ради

 І малювання та музику також можемо проводити онлайн. Я інколи також заходжу на сторінки своїх учителів і дізнаюся те, чого не знала раніше) Виявляється, що для дітей, які з 6 років йдуть до школи, підходить лише одна програма — Романа Шияна. Є багато речей, яких я не знаю. Вважаю, що вчитель завжди має тішитися, коли учень його перевершує. Правда ж? Я дивлюся, що і як мої заступники та молоді вчителі можуть зорганізувати на уроках, відверто кажу — мені треба добре попахати, щоб я це зробила. Але кожен має свою місію. Своїм учителям завжди кажу — ви маєте розвиватися. І коли зміниться ставлення та якість аспірантури, треба обов’язково йти й здобувати наукові ступені. Сьогодні це відношення є знівельоване.Нам усім варто навчити дітей та вчителів, що ми маємо бути прикладом майбутнього, а не минулого. Історію потрібно знати й поважати, але рухатися вперед. Інший час, інші вимоги, інші виклики. Немає на то ради, маємо читати, адаптовувати, пробувати нове. Минулому даємо спокій. Не повертатися: а як було колись? Якщо колись вам було 20 років, а сьогодні 73, то про що ми говоримо? Старше покоління пам’ятає час, коли люди були молодими, у них було насичене гарне життя. Вони кудись їздили, веселилися, і не дивилися на те, як важко працювали, яка там у них була зарплата. Для них це був час — супер! Пізніше, коли їм було 50-60, вони уже не хочуть пам’ятати. І то що колись було добре для вас, то не буде тепер добре для дитини. Каже мені якось одна мама: “Не можу змиритися, бо хоче дитина таке взуття велике на півтора розміру більше, з підошвою.” Я кажу: “Тому що це їхній час. І якщо вона його хоче одягнути сьогодні, то через 2 роки вона його не одягне.” Чому ми купуємо дітям те вбрання, яке ми хочемо? Якщо ви купите те, що хоче дитина, вона це буде носити, берегти та цінувати. Моя мама ніколи не заставляла носити те, чого мені не хотілося.

Illustration

Батьки найбільше вплинули на формування вашого характеру та цінностей? Найбільше вплинула моя мама своїм прикладом. Тато був більш твердий за характером. Але я також буваю різкою. Ти не можеш бути завжди лояльним. І не можна показувати, що тобі щось підходить, що ти можеш з чимось змиритися, якщо це не так. Якщо ми одна команда, то ми є одна команда. Особливо у час війни багато людей показали своє лице. Я завжди думаю: “Боже, чого їхні батьки упустили цей момент?” По-перше, ми повинні подякувати своїм батькам і Богу, що ми народилися у Львові у мирний час, ми не знаємо, що таке війна з дитинства. Бо моя мама з 1936 року. Вона застала і німців, і радянську армію та різноманітних визволителів… З 2014 року з директорами з різних куточків України ми працювали у різних проєктах. То вже як одна освітянська родина. Ми запрошуємо один одного на конференції, обмін досвідом. Що таке війна на власні очі я побачила, коли ми поїхали у Краматорськ. З директоркою завжди зідзвонювалися на перше вересня, останній дзвінок. І тут мені раненько на перший дзвінок телефонують: “Іра, я знаю, що ти будеш дзвонити. Але ми йдемо в укриття, бо нас бомблять.” А школа за 15 хвилин від аеродрому. І це було настільки важко. А що казати вже сьогодні… Тому я собі не уявляю, як можна висидіти в укритті стільки часу? І якщо це комфортні умови, як ми зробили для наших дітей у ліцеї — чисто, тепло, ти можеш почитати, подивитися в інтернеті. Тепер будемо думати, що робити, якби світла не було. Ті укриття, які ми тепер обходимо у львівських будинках, у школах і дивимося — це без сліз дивитися не можна. Відповідальна структура не спрацювала. Щоби за 8 років війни ми не підготувалися. І маючи такого сусіда, який усе життя претендує на нас, ми далі віримо, що вони нас не будуть захоплювати. Росіяни це знову зробили, вони й далі живуть у своєму світі. Хто сьогодні має взяти на себе відповідальність з першого вересня заводити в ті укриття дітей, які ти не знаєш: надійні вони чи ні? Добре, що є комісії, які зараз над цим працюють. Чому важливо почати навчання у школах з першого вересня? Бо яким би не був підхід до дистанційного навчання, які б не були умови, дитина має бути в соціумі. І навіть в умовах війни ми не маємо проживати життя, як у тюрмі, коли всі ізольовані один від одного. Ось кілька днів тому ми мали велику конференцію: 160 учителів з 16 шкіл, які беруть участь у запровадженні такої моделі: школа повного дня. Так працює Новопечерська школа, Школа вільних і небайдужих, від якої я дуже багато перейняла для нашого ліцею. Ми ходили до них і наскільки був відкритим їхній директор пан Олесь — розповів, на що вони акцентують, які у них підходи. До Новопечерської школи ми планували виїзд, купили квитки, але тоді якраз почалася пандемія і цей візит не вдався. Але ми спілкуємося з пані Зоєю, я також стежу за їхнім розвитком. Чого нас навчила радянська школа? Філософії, глибокої та непотрібної. Дитині потрібно пояснити все простими, а головне практичними методами. До філософії вона дійде пізніше. 

Illustration

Як щодо національного виховання, яке ваше бачення? Предмет “Захист України” не може йти окремо, це комплексний підхід: історія, мова, перша домедична допомога, фізичне навантаження, співпраця з військовими частинами. Нам варто розуміти: в чому має бути підготовлена та людина, яка піде в армію? Це виховання повинно йти наскрізно по усіх напрямках. Колись я обирала тему “Що я можу зробити для своєї країни?” Мав бути початок, рефлексія та підбивання підсумків. Я вважаю, що наше національне виховання не повинно виокремлюватися, воно має подаватися комплексно: я є українець, моя рідна мова — українська. Мої берегині — прапор, гімн і герб. Але, мені здається, що ці діти, які ростуть зараз, є зовсім іншими. Вони чують гімн і зупиняються. Як вони співають “Ой у лузі червона калина”, то для них не просто слова. І все ж тут треба більше слухати, що в тебе всередині. А не робити це все для пафосу. І це все реально зробити. Одне, друге, третє, але абсолютно кожен крок повинен мати зміст. Коли ми зайшли у школу, то познімали все — від запльованих плакатів до пописаного прапора. Коли ти став голим, тоді й робив начинку. На що ми орієнтуємося? Уже давно маленькими кроками робимо наближення до євроінтеграції через Польщу, правда? Ми багато їздили до них, брали участь у різних проєктах, вони для наших дітей проводили табори. Ми побачили, що діти можуть бути вільними й думати по-іншому, що вони можуть розвиватися так, як цього прагнуть. Ми й у себе можемо це реалізовувати. Тому саме директор повинен мати бачення розвитку закладу освіти. От кажуть: “Ви даєте Хміль багато грошей.” Та Хміль ніхто грошей не дає. Я є директором звичайної школи — ліцею імені Івана Пулюя, а у школі “Надія” нам з бюджету мало виділяли коштів, бо це маленька школа, але там була організована спільнота. І тут моїм завданням було зорганізувати батьків, щоб вони згуртувалися. Ми створили громадську організацію “Спільнота поколінь Івана Пулюя”. І не обмежуємо, що це тільки батьки нашої школи. Це спільнота людей, які підтримують розвиток і збереження пам’яті про Івана Пулюя. Щоб це ім’я звучало! Завдяки ліцею усе місто чітко знає: ким був Іван Пулюй. І над цим потрібно працювати. Насамперед ти працюєш інтелектуально. Потрібно, щоб про це чули, знали й говорили. Тому від невеличких подій до більш масштабних, як ми робили EdCamp про Пулюя, до дослідницьких робіт ми залучали університети та школи-партнерів, які також робили дослідження про Пулюя. Це треба “нозі в руці” й до людей походити, поспілкуватися і розвивати постійно цю комунікацію. 
Яка ситуація з укриттям у ліцеї імені Івана Пулюя? Ми зробили належне укриття за кошти батьків та спонсорів. І коли почалася війна я зрозуміла, що коли бомблять, то ти не дивишся ні на що. І нас управління освіти попросило відкрити для усіх мешканців укриття. Жах, що робиться по будинках, де вказано, що це укриття. Очевидно, що ОСББ чи ЖЕКи не вирішували цієї ситуації. Потрібно було почистити підвали, познімати павутиння, привести усе до ладу, поставити воду, стільчики. На початках ми приймали по 700 людей. І коли я сказала, що з 1 липня ми припиняємо відкривати укриття для мікрорайону, то стала поганою, на мене скаржаться, телефонують на гарячу лінію. Пояснюю, що ми готуємося до нового навчального року — виходимо на очне навчання. Я звернулася до мешканців мікрорайону: “Я маю вас пильнувати чи ви самі маєте припильнувати, щоб у вас були укриття належні? Чи ми маємо дати дітям те, що зобов’язана дати громада і держава. Бо ми беремо відповідальність у тому напрямку, щоби вона вчилася. Загалом, під час навчання зможемо прийняти в укриттях школи до 800 дітей. Підготували два приміщення. І готуємо третє. 
Наскільки ви б оцінили здатність нашого суспільства брати відповідальність за все, що відбувається у нашому побуті?Мабуть, щось у нас пішло не так. Бо ми могли б мати значно кращу ситуацію і з сортуванням та переробленням сміття. І ми навіть не розуміємо, що ходимо по великих грошах. Те ж саме зі збереженням електроенергії та енергоресурсів. Коли були програми 50/50, то ми, як звикли в СССР, — нам усе мають дати, все мають зробити. Ми маємо прийти на роботу, потім на обід, о 5 чи 6 годині додому і все. Тебе не хвилює ні розвиток, ні добробут, тому що все життя йде по накатаній. А зараз, коли ми під час війни стали сам на сам з цією проблемою, то це не так, що одні сітки плетуть, допомагають, а інші сидять і чекають. Якщо ми об’єднуємося, то всі об’єднуємося. Чимало людей поводяться: якось воно буде, якось ми прорвемося, я вичекаю. Але це є неправильно. На жаль, багато людей не розуміє цієї трагедії. Ми дякуємо ЗСУ і за те, що нас у Львові також захищають цією надійною “парасолькою” з неба. І якщо нас захищають, то ми маємо кожен на своєму місці зробити на 10 кроків вперед, набагато більше й краще. Молодь зорганізувалася одразу, волонтерські центри миттєво запрацювали. До нас приходили випускники й одразу підхопили ці запити. Батьки зорганізувалися, бо нам були потрібні ковдри, подушки, каримати ми мали. І це не був заклад для постійного проживання, а саме для тимчасового прихистку людей. Поляки попривозили стільки продуктів, що ми це просто роздавали та передавали, де це було необхідно. Директори об’єдналися між собою. Кому що треба, ми ділилися. Я розумію, як важко на своїх плечах утримувати цей прихисток. І це також лягло на плечі освіти. А яка сьогодні має бути та освіта? — хто подумає. Що нам потрібно зробити, щоб ми не ставали кожен рік на одні й ті ж граблі. Де ми маємо підсилити, а що потрібно викидати з навчальної програми. 

Illustration

Так цікаво почути, яка ви поза роботою? Слухайте, яка я на роботі, так й поза роботою (усміхається пані Ірина) Я активна і комунікабельна. Я себе люблю і я себе доглядаю. Я релаксую і відновлюю сили на масажі, відвідую косметолога. Дуже люблю товариські компанії. Надаю перевагу пасивному відпочинку. Як моя колєжанка і директорка однієї школи казала, мені аби було зручно й гарно. Найкраще відновлююся, коли сплю. Ми й книжки з собою брали. Але на відпочинку ти мусиш релакснути так, щоб отримала від цього задоволення. Минулого року в мене була така ситуація, що 9-ті класи, які випускалися, не мали з ким поїхати на відпочинок у Карпати. У них було два прохання: змінити керівника на 10 клас і поїхати з ними у Карпати. І я кажу заступникові: їдемо з дітьми, бо я ж зовсім не буваю в Карпатах, то не мій відпочинок. Я до вчителів: хто? Ніхто. І я попросила вчителя фізкультури, кажу: “Це є діти, вони просто не зрозуміють того, що їм так усі відмовляють.” Приходять вони знову. І я їм кажу: перше прохання виконую. Бо ми практикуємо у 10-му класі змінювати не тільки класного керівника, а загалом усіх вчителів. Вони питають: “А з Карпатами?” І я кажу: “Якщо вам буде комфортно зі мною, то я поїду з вами.” А вони аж здивувалися — це серйозно? Ми сіли обговорили, хто за що відповідальний. Мені колеги телефонують і кажуть: “Що ти робиш?” Я кажу: “І так треба.” То дякуючи тим дітям, з якими ми підіймалися в гори на позашляховиках, я нарешті побачила красу літніх Карпат! А то ж море квітів, зелені. Та ми так фотографувалися) Набралися тих емоцій і пережили цілу бурю радості. Ті діти стали мені рідними. Зараз вони переходять в 11 клас. І це діти, які завжди відгукують, якщо потрібно. Не всі будуть вчитися, але усі абсолютно є надійними. Якщо це є мої учні, я буду за них, як левиця, стояти. І я можу їм зробити зауваження, але не чужі люди. Так само за учителів. Яка б не була провина, ми маємо спочатку розібратися, а пізніше вже можна вирішувати. Я ніколи не дозволяю батькам, щоб принижувати чи ображали учителів. Знаєте, що я кажу в таких ситуаціях? “Це є ваші діти, і вам з ними жити. Але ви маєте пам’ятати, що настане час, коли дитина буде все вирішувати самотужки. Тому ви маєте їх мудро навчити та бути гарним прикладом. Якщо учитель добре робить свою роботу, бо ж не думаю, що дитина приходить додому і нічого не розказує, і якщо дитина отримує знання, то поглянемо, в чому справа? І якщо я кажу, що ваша дитина ті айкоси курить, то так і є.” Інколи відповідають: “Ні! Ви наговорюєте.” Звичайно, що мені не є це приємним, але я пропоную покликати дитину і запитатися у неї. Батьки мають говорити на іншому рівні з дітьми: покажіть, на що впливає той айкос, як він діє на організм. Але це треба подивитися, почитати. У мене є й тут відповідь: працюйте над собою! Учителі не можуть цього вирішувати. Ми маємо підтримувати та розвивати хороші цінності, які закладені в цій сім’ї — поваги, толерантності, національності, християнства. 

Illustration

Фото з сайту "Українська Правда" у статті про ліцей Імені Івана Пулюя.

У вашому ліцеї імені Івана Пулюя протягом кількох років користуються обладнанням EdPro. Як це впливає на роботу вчителів та зацікавлення учнів? Вперше ми ознайомилися з обладнання через програму mozaBook та інтерактивні панелі. Що зробило управління освіти та міська рада? Надали нам на конкурсі “Успішний педагог” ті продукти, які допомагають у навчанні. Пізніше почалося навчання для учителів, як працювати на тих інтерактивних панелях. Далі нам оплатили програму Мозабук. І ти вчишся, розвиваєшся — розумієш, якщо ти не будеш цього мати, то у тебе будуть зв’язані руки. І тому це обов’язково усім варто купувати — через проєкти, гранти, зрештою, сіли й прописали свій проєкт і кожного місяця відкладаємо 100 грн. Є різноманітні варіанти. Важливо постійно заставляти людей думати. А можливості програми та панелі вражають! Найбільше захоплюються наші молоді вчителі. Адже ви можете, перебуваючи у Львові, організувати прогулянку будь-яким містом світу. І навіть вулицями давніх міст, яких уже не існує. По-перше, відкривається весь світ. По-друге, це популяризація англійської мови, адже навчальні матеріали можна відкривати англійською. Якщо ти не знаєш цієї мови, то складно в сучасному світі. По-третє, це створення власного контенту, інтерактивних уроків. Зрештою вчителі, які цим користуються, стають популярнішими як в освітянському, так й у батьківському середовищі. Коли ми заходили на громадські проєкти, мені пояснили, що не потрібно йти на капітальні ремонти, бо можна самим це витягнути, перефарбувати стіни, а обладнання для школи — важливо. Ми завжди йшли на обладнання і на вікна. І в цьому була наша сила, бо й батьки нас підтримали. Адже це молоді люди, які самі розвиваються, і хочуть, щоб їхні діти навчалися у добрих умовах, що саме їхні діти будуть цим користатися. А коли я показала батькам набір EdPro Amperia, то вони не могли надивитися. Згадували свої уроки фізики та думали, якби-то було, якби вони з таким обладнанням колись навчалися у школі. Якось я прийшла на урок і побачила, що дитина підказує вчителю, як перейти з одного вікна на інше на інтерактивній панелі. І вчитель так: та ні, то так не спрацює. Я підійшла, а дитина мені пояснює: “Пані, Ірино, це ж як великий планшет чи телефон. Тут нічого складного немає.” І так швиденько все зробив. І я завжди кажу вчителям: ми є ті, що завжди вчимося разом з дітьми. І мені не встидно сказати, якщо я чогось не знаю, можливо, тому діти легко йдуть зі мною на контакт. Якщо ми хочемо побудувати щось добре, ми це будуємо на довірі, на повазі. І якщо довіри немає — то трудно. Якщо вчитель каже: діти цього не зможуть зробити, вони слабкі, то мені потрібно поговорити з цим учителем. У перший рік роботи тут чула від вчителів: зрозумійте правильно, у нас дуже слабкі діти. І вже не пригадую, кому я відповіла: “Шановні мої педагоги, у нас не слабенькі діти, у нас слабкі учителі.” Якщо у нас є той учнівський парламент, то ми маємо йому довіряти. Діти також прийшли з метою щось зробити. І ми маємо навчитися сходити до рівня дитини. 

Illustration

Фото з сайту "Українська Правда" у статті про ліцей Імені Івана Пулюя.

Пані Ірино, ви готові були б очолити не тільки заклад освіти, а скажімо управління освіти? Так, але тільки якщо це, наприклад, місті у Мелітополі. Бо саме там потрібно працювати з усіма гілками: дошкілля, початкова та загальна школа. Туди потрібно спрямувати максимальну кількість зусиль, щоб українська освіта розвивалася і люди почували себе українцями. 
Як зараз позиціювати себе українцям у різних сферах? Під час війни ми побачили, як важливо говорити, що у нас є багато гарних кейсів, ми не можемо тільки просити та плакати. Якщо ми маємо армію, зброю, гарні результати, чому світ не має цього бачити? Так само в освіті. Як багато у нас дітей, які займають призові місця на міжнародних олімпіадах. Чому ж ми про це не говоримо? Чому акцентуємо на негативних новинах? І може навіть зараз цей контент потрібно змінювати? Навіть зараз не варто говорити, що у нас одна біда. Бо діти так само закриваються і не показують, що можуть зробити щось ліпше! Зараз в усьому має бути інший підхід. І ми у себе в Україні як одна родина. І поляки, естонці, латиші цінують нас так, бо ми не пропускаємо росіян далі. Вони це розуміють найкраще. І до України також буде багато заздрості, бо Росія завжди показувала, що ми відсталі, що ми є ніхто. А ми маємо найбільш цінне і від чого ми не відступили й не зрадили за жодних умов та часів історії — це мова. Ми маємо збережені свої традиції та пісню. А плачемо ми чого? Бо все ж та система освіти, яка була, не показувала яким був Шевченко, Леся, Франко, і різномастості нашого фольклору нам не показували. Я коли відвідала батьківщину Шевченка, я зовсім іншими очима поглянула на Нього! Він був ще той парубок моторний. Плакали й страждали — це радянська версія освітніх програм.