Ірина Міньковська: «Має бути змінений підхід: вчитель — це круто, на вчителів навчаються найкращі!»

Гостею рубрики #theОсвітянки є співзасновниця та керівниця освітнього центру «Я і моя школа» Ірина Міньковська. Наша розмова про освіту й тих, хто її творить. Що відбувається зараз і що буде через 10 років на ринку освіти? Які потреби сучасних вчителів та дітей? І звісно ж про те, що сьогодні тримає на плаву.  

Ірино, чому ви обрали працювати в освіті? Що для вас є найважливішим у діяльності?Не можу сказати, якщо чесно, що це був якийсь мій план, але я народилася у Харкові, місто в цей час було реально проросійським. Я дуже багато читала і вивчала все, що пов'язано зі справжньою історією України та Харкова. 15 років тому однією з небагатьох спільнот, де це пропагувалося, де не треба було соромитися української мови, був якраз український мовно-літературний факультет педагогічного університету імені Сковороди. Для себе вирішила, що я хотіла б туди вступити не задля того, щоб стати вчителькою, мені хотілося з кимось обговорити те, що я дізналася, прочитала, тому що в мене не було такого кола однодумців.Але мої батьки були дуже проти такої кар'єри, і вони поставили вимогу вступати в Харкові тільки на економічну кібернетику в університет Каразіна. Я п'ять років відучилася на кібернетиці, закінчила магістратуру, на останній рік змогла перевестися на бюджет. Написала диплом, який стосується взаємозв'язку соціальних процесів і ВВП країн Європи, де серед критеріїв було читання, до речі. Але коли я закінчила навчання, зрозуміла, що це все одно не те, чим би я б хотіла займатися. Другу вищу освіту здобула в дорослому віці в педагогічному університеті. Ось таким чином я прийшла до педосвіти. Саме коли стала однією з трьох основних людей команди EdCamp, які розвивали проєкт, я закохалася в ідею безперервної освіти та загалом в українських вчителів. Тому що при всіх наших недоліках, і ми їх прекрасно знаємо, все одно це дуже віддані своїй роботі люди, які не отримують гідної фінансової компенсації, однак продовжують працювати. І дійсно закривають величезну державну потребу. Я захопилася ідеєю неформальної освіти для вчителів, а потім звичайно, що вона вже перейшла в проєкти неформальної освіти для дорослих, згодом ми вже прийшли до дітей і батьків. Неможливо підтягувати тільки один з секторів освіти, тому що працює все лише в комплексі. Відповідно так і народилася ідея центру для педагогів, батьків і дітей, тобто всіх учасників освітнього процесу. 

«Я і моя школа» — соціальне підприємство, яке займається відновленням навчання для дітей і дорослих у прифронтових містах. Місто Харків зазнає сильних обстрілів. З якими викликами вам доводиться стикатися і як ви це вирішуєте?Мабуть, один з найбільших викликів для освітнього бізнесу зараз чи соціального підприємництва в прифронтовому місці, це наявність дітей і дорослих, які готові інвестувати в освіту. Тут йдеться не тільки про гроші, а взагалі про увагу, про виділення свого якогось життєвого простору для цього. Хоча, звичайно ми говоримо про те, що вже звикли до всього, і от, наприклад, у нас сьогодні в центрі вночі були сильні обстріли, а вранці ми вже провели квітковий майстер-клас, англійську офлайн. Так, звичайно, що люди звикли, люди вже не бояться. Ми знаємо, що якщо вже записалися, то здебільшого прийдуть, але все одно саме населення в місті змінилося і дуже багато харків'ян, ті, які були нашими клієнтами, поїхали в різні міста України, хтось за кордон, є частина, які повернулися, а хтось повернувся і поїхав знову, тому що не витримали. І оцю лакуну заповнюють евакуйовані люди з Вовчанська, Круп'янського регіону, з Ізюмщини, з інших регіонів, які під ще більшими обстрілами, або там уже й населеного пункту немає. В основному це люди, які взагалі не розуміють як це платити за освіту — освіта у нас безкоштовна. І звичайно, що найбільший виклик — це збереження якості послуг, команди, напрямків, які дійсно актуальні та потрібні, але при цьому знаходити під це все ресурси.
Брехати немає сенсу, людей, які готові платити за освіту, зараз набагато менше, а тих, які готові платити адекватні ціни, ще менше. Відповідно ми маємо шукати постійно якесь дофінансування, і не можемо вже сподіватися тільки на те, що платять батьки або учасники курсів. У нас була співпраця з державою по освітній субвенції. Зараз і ця співпраця на паузі, тому що субвенцій немає, і коли вона оновиться… Можливо ніколи. Відповідно такі комерційні шляхи, відкриті, чесні й прості, за яким ми працювали до повномасштабного вторгнення, зараз або взагалі не працюють, або працюють дуже важко. Тому ми вимушені шукати дофінансування кожен божий день. У мене є друг в Австрії, є подружка в Німеччині, є в Америці знайомі, вони стежать за нашою діяльністю, розуміють, що там це важливо і фактично донатять нам. Також трапляється бізнес-допомога, наприклад, харківська маркетингова агенція Promodo нам дуже допомогла з технікою в наші нові офіси, тому що вони знають мене і чим ми займаємося, знають, що це все на добро.
І третій шлях — це донорські кошти, грантові проєкти. Якщо чесно, це найважчий шлях. Ми не боїмося навантаження, ми не боїмося того, що не зможемо цього реалізувати, з цим проблем немає. У нас дуже професійна команда, і всі працюють на 1000%. Проблема в тому, що дуже часто донори працюють за своїми пріоритетами, які можуть бути відірвані від реальної ситуації на місцях. Так, звичайно є прекрасні й приємні винятки, але дуже часто люди приходять і кажуть: “Ми готові вам дати гроші, зробімо проєкт з медіаграмотності”. Я пояснюю, що ми не займаємося медіаграмотністю, є команди в Україні, які займаються цим кожен день, мають суперекспертизу, в них досвіду 10 років, запропонуйте їм. Коли запитують, що нам потрібно, і ми називаємо, то цього часто немає у пріоритетах донорів. А ми не можемо відходити від свого, тому що якщо ми будемо займатися всім підряд, то буде нуль. Загалом є такі освітні організації, які займаються усім підряд, я не вважаю, що це добре, тому ми так не робимо. 
Також ми не можемо погодитися, коли ставлять умови, наприклад, повністю закрити комерційний напрямок, типу оплачувати протягом року всі зарплати, комуналку в Харкові, але не можна тут працювати комерційно взагалі. Для нас це також не варіант, тому що у нас є клієнти ще з довоєнних часів, які залишаються в Харкові, вони також на нас сподіваються. Вони чекали, поки ми відкриємося, нікуди не йшли. І таких обмежень дуже багато, які виникають через те, що люди не працюють тут, не знають цієї ситуації та пропонують якісь не зовсім адекватні речі. Тому стараємося все-таки шукати тих, з ким ми сходимося за цінностями, за метою, щоб все-таки дійсно зробити корисно для дітей, для дорослих, щоб люди могли це використати, взяти й потім, наприклад, мати більше шансів при працевлаштуванні або мати класне портфоліо і претендувати на більшу зарплату. Таких важких розмов чимало, бо людям намагаєшся пояснити для тебе очевидні речі, а вони просто не розуміють, тому що вони тут ніколи навіть не були.

Якщо ми зачепили відірваність від життя і реальність, що з реальним навчанням? Я знаю, що от пропонували онлайн в населених пунктах, де це єдино можливий варіант, все-таки попри всі реалії, попри обстріли, я розумію наскільки важливо, щоб була можливість реального навчання, і діти могли відвідувати заняття.У нас важка ситуація, тому що Харків, якщо з ковідом рахувати, на онлайн-навчанні уже п'ятий рік. До мене часто з цим питанням звертаються, ми старалися це питання пробити, все одно наша обласна військова адміністрація каже, що немає ніяких можливостей, тільки онлайн навчання. У нас є місцевості, які більше тилові, наприклад, Берестин, Мерефа, там де можна було хоча б змішаний формат запускати. Ніхто не каже про Вовчанський район, очевидно, що там це неможливо, але є частина області, які не так обстрілюють, і виходить, що ці діти також не відвідують шкіл, але немає рішення. Щобільше, цей наказ, який нашумів, я думаю, ви чули. Але тоді логічно виникає потреба в таких офлайн класах чи центрах для дітей в місті та в області. Виходить, що в області у нас навіть трішки краща ситуація, ніж у місті, тому що в область заходять донори, вони люблять працювати в громадах. У Харківській області є вже достатньо багато таких центрів, зокрема й ті, які роблять SаveEd, ми також долучаємося. За останній рік ми відкрили 11 таких центрів, в основному вони під землею, і дійсно діти можуть відвідати їх офлайн, часто це єдина можливість для них зустрітися наживо. 
З містом виходить гірша ситуація, тому що донори не хочуть братися. Скільки ми написали, мабуть, заявок п'ять на місто про відкриття от у нашому просторі, яке також підвальне, всі знають, що у нас тут всі норми дотримано, але не хочуть підтримувати офлайн для дітей, маю на увазі саме в інституційному порядку, кажуть, що це великі ризики. Вже відкрили одну підземну школу, дві зараз будують, у нас є метрошколи, але вони не покривають всієї необхідності. Зрозуміло, що це велике будівництво, і так все робиться максимально швидко, наскільки це може бути. Щоб відкрити ще в кожному спальному районі міста підземну школу, все одно ще рік часу пройде і більшість дітей навчатимуться онлайн, з чотирма годинами на тиждень в підземній школі офлайн. Звісно, що це краще ніж нічого, але освітні втрати шалені, хоча влітку працювали метрошколи з надолуження освітніх втрат, багато наших тренерів також долучилися. Я не можу сказати, що там нічого не робиться. Просто місто велике — людей і дітей у нас дуже багато, вони не хочуть виїжджати до останнього. Просто не хочуть і все. А нам часто пропонують, наприклад, давайте ми вам краще дамо на евакуацію, ніж на освітній центр для дітей. Я кажу: “Все одно залишаться більшість з них, і їм треба кудись ходити, десь навчатися”. 
Тому ми не працюємо як формальна школа, але у нас є постійні такі тренінгові заняття, є і дводенні тренінги, регулярні майстер-класи. Не приходять до нас кожен день на 8 годину, але знають, що кожні вихідні, кожного тижня у них є якась опція, реєструються. В основному, ми це робимо просто за власний кошт. Хоча зараз ми виграли великий проєкт з БФ “Відродження”, я дуже дякую, що вони підтримали, це повністю наша ідея, вони нічого не правили.
У нас буде така лабораторія креативних індустрій, офлайн навчання для дітей з кіновиробництва та анімації з 3D-моделювання, програмування і створення ігор, музичний продакшн, такі напрямки, які можна застосувати в сучасному житті. Далі можна проходити стажування або працевлаштуватися. Це уже для старших класів, для дітей, які далі думають, що робити. Пів року в них буде йти навчання, вкінці вони мають мати портфоліо зі своїми роботами за напрямками, ось і я дуже рада, що у нас буде така можливість. Це офлайн, всі дуже чекають, коли ми відкриємо реєстрацію, бо це дуже круто.

Фото з подій від «Я і моя школа» 

Які, за вашими спостереженнями, тенденції на ринку освіти в Україні? Так, я вимушена стежити, хоча мені цікаво, я дуже люблю свою роботу, думаю, що це і так всім помітно. Мені дуже подобається спостерігати, як люди розвиваються, підтримувати молодих. Що з того, коли на одних і тих же панельних дискусіях роками одні й ті ж люди? Вважаю, що це якась консервація цього ринку, і це точно не розвиток. Я люблю постійний рух, коли є щось нове: люди, теми, фокуси. Ну от не сидиться мені, і я дуже вдячна нашій спільноті за те, що вони самі дуже багато чого нам пропонують, наприклад, зараз ми запустили лабораторію менторства MentorsLab, це такий клуб підтримки т'юторів, менторів і класних керівників на два місяці. З розбором практичних кейсів, наприклад, у кого що сталося на початку року, щоб зробити це легше, краще, сучасніше. Це проводить Катя Процько, вона, наче така і молода дуже, але насправді у неї понад сім років досвіду, якраз от такого менторингу офлайн і онлайн, вона — фанат своєї справи. Звичайно, я все перевіряю — програму, матеріали, що отримують люди. Мені дуже цікаво давати дорогу таким молодим, підтримувати їх на початку і дивитися потім, як вони розвиваються.Шостого жовтня виступатиму на події Освіта Дивосвіту 2024 в Києві. У нас буде три панельних дискусії, всі вони присвячені співпраці у сфері освіти, бізнесу, держави та батьків, дітей. До речі у нас будуть спікерами підлітки — випускниця нашої школи стартапів та випускник програми U-active від savED. Вони також готуються, і я порадила подумати, якої дійсно підтримки й співпраці їм би хотілося від дорослих. 

Ірино, чого, на ваш погляд, зараз потребує український вчитель від суспільства, освітньої системи, найближчого оточення?Було велике опитування щодо потреб освітян в прифронтових регіонах (це робив savEd) з цифрами, там супер багато аналітики. Ми також робили своє невеличке серед нашої спільноти, типу, от якби вам запропонували щось завтра змінити у професії з боку держави, що б це могло бути? Звичайно, що на першому місці підвищення заробітної плати, бо ми від цього нікуди не дінемося, це очевидні речі. Друге — це якраз можливість працювати офлайн, що стосується прифронтових регіонів. А третє — природничники, інформатики, говорили, що немає бази для проведення лабораторних, експериментів в державних школах у східному і південному регіоні, можливо, трішки краща ситуація в Києві чи Львові, але я не впевнена.
Думаю, що якраз визнання — це заробітна плата, вибачте, можна 10 разів похвалити цю вчительку зі сцени, їй приємно, не вважаю, що люди мають працювати за ідею, і що типу освітяни — це якісь незвичайні люди, яким нічого не треба, тільки працювати з дітьми. Звичайно, якщо вони ще залишаються, то вони люблять свою роботу. Зараз це теж хайпова тема — уроки щастя. Як же ж їх вести, якщо ми хочемо навчати дітей справлятися зі стресом? Психологічний добробут в умовах такого повного хаосу і непевності. Тож ми маємо спершу дати можливість вчителям з цим справлятися, бо скільки ти їм безкоштовних тренінгів з профілактики професійного вигорання не проведи, але якщо у них зарплата 7 тисяч при наших цінах, зрозуміло, що людина буде в постійному стресі, що б ти їй там не робив. Я просто по собі знаю, коли мені за тиждень треба платити всім зарплати, а кошти нам не надходять, я в нереальному стресі. І на такі випадки є фінансова подушка безпеки.
Звичайно, що ми дуже потребуємо оновлення вищої педагогічної освіти та професійного розвитку далі, ось оця реформа, за якою попрацювали тільки один рік, і зараз вона на паузі. Всіх погнали в державні інституції, де дуже часто надають послуги дуже низького рівня, але все одно мають фінансування, оренду приміщень, заробітні плати захищені, це ресурси, які використовуються без жодного результату. Звичайно є винятки, я знаю, що є гарні інститути підвищення кваліфікації, люди хвалили мені, розказували, але це реально одиниці. Багато педагогів молодих мені казали: “Я пішла перший раз в ХАНО, якщо моє навчання далі буде виглядати так, я не хочу працювати в цій професії”. Це дуже демотивує молодих, активних людей, яких можна було б залучити зараз з інших професій. Наприклад, реальних підприємців до викладання курсу фінансової грамотності підприємства, бо здебільшого у нас в школі викладають географи. Що вони можуть розповісти дітям, якщо в житті не бачили як ФОП відкривається? Ми ж це робимо для дітей, а діти від практика отримують набагато більше, ніж від вчителя, який пройшов теоретичний курс. Ось зараз відомий вчитель Циганков Руслан, по-моєму айтішник, пішов у школу. Скільки діти отримали задоволення від цього, правда ж? І він же полюбив навчати. Це як новий шлях у професії вчителя. 
Як зробила Фінляндія? У них було дев'ять педагогічних вишів, виставили такі критерії, за якими змогли працювати далі тільки два, решту закрили. Повністю змінили склад команди, підхід, підняли прохідні бали, зробили гарні заробітні плати, соціальні пакети й так далі. Тепер це круто, престижно. Всюди рівень підняли — сюди прийдуть найкращі, витримають тут найкращі, підуть в школу працювати найкращі. Звичайно, що це політична воля. Інакше… Я скажу так — реально через 10 років нам, мабуть, треба буде йти з цього бізнесу, тому що ми просто не будемо мати кого навчати.
Дефіцит педагогічних кадрів просто шалений, а ще якщо говорити про завершення війни та повернення окупованих територій, хто там буде працювати? Ті ж самі, що там зараз працюють з росіянами? Треба нових. Де їх брати? Адже це мають бути супер вмотивовані люди, які готові працювати в дуже відверто некомфортних умовах і це мають бути люди з твердою проукраїнською позицією, з великим досвідом, які зможуть розрулювати оці складні моменти. Знаю, що держава заробила якийсь резерв, навіть знаю багатьох, хто в цьому резерві, ось, але цього недостатньо. Тому це мене дуже хвилює насправді, який у нас план? Мабуть, вони знову на це сподіваються, що ми якось організуємося, щось придумаємо, зберемося й поїдемо, але це ж не державна робота, не системна. А має бути змінений підхід: вчитель — це круто, на вчителя йдуть найкращі!

Ірино, ви ділитеся відгуками про книги, які читаєте. Розкажіть, як обираєте літературу, скільки приділяєте часу читанню? Якщо їду в потязі або в автобусі, то обов'язково беру з собою книжку і по черзі: працюю, читаю, працюю, читаю. Стараюся, щоб це була не тільки художня література, а й бізнес-література, щось з психології. Часто звертаю увагу на стиль обкладинок. Навіть якщо я читала, що це може бути класна книжка, я її не візьму, якщо мене щось відштовхує в обкладинці або якщо маленький шрифт чи дуже товста книга. 
Стежу за різними людьми, ось, якщо вони щось радять, то я також собі дивлюся. У Любки підгледіла книгу Євгена Положія «Фінальний епізод (війни, яка триває 400 років)». От оце зараз читаю. До речі, не люблю поезію, я не читаю її взагалі.З дітьми багато читаємо. У нас в усіх подорожах, вдома, на прогулянці — книжки. Вже більше, ніж в книжковому магазині, мабуть. Донька дуже любить Віммельбухи. Перед сном запитує, що знайти. І не лінь їй шукати тих 13 кроликів чи що я скажу :)
У Харкові ще 15 років тому української літератури чи перекладеної якісно було дуже мало, майже неможливо було взагалі купити, а зараз заходиш — все що хочеш українською. І це не три книжки стоїть, а весь магазин.  

Окрім навчальних курсів у Школі проводять учительські стендапи. Розкажіть, як вони проходять?Можу порадувати вас і ваших підписників, ми в лютому хочемо робити стендап у Львові, вхід за донат. Ідея стендапів від Вєсти Гунченко — це взагалі донька психотерапевтки Юлії Варданян, яку знаю багато років, дуже поважаю, обожнюю і вважаю, що вона одна з найкращих спеціалістів, просто глибин таких інтелектуалів в Україні. Я стежу також за Вєстою, дивлюся стендапи. Якось написала їй: “Давай зробимо педагогічний стендап”. Вийшло краще, ніж ми думали. Люди дуже розкрилися, розказували такі історії, можна сказати інтимні в тому сенсі, що їх кожному не розкажеш, — смішні й не дуже. Багато з війною пов'язаного, ось там у нас були директори шкіл, у яких школи постраждали, але все одно люди намагаються через сміх втриматися, якось з цієї ситуації вийти все-таки сильнішими. Виступили всі дуже гарно і дійсно казали, що це емоції на все життя, я вірю, що це запам'ятається.

Пані Ірино, а що є вашою опорою, тим ресурсом, що тримає зараз? По-перше, мабуть, моя команда, в тому сенсі, що я не можу їх підвести. Вони також це відчувають. І вони не можуть підвести мене. По-друге, це звичайно, що діти мої. Хочеться зробити максимально сьогодні, щоб завтра їм не треба було стикатися з тим, з чим стикаємося ми. І дуже хочеться, щоб ми повернулися всі додому, щоб було звичайне життя з нормальною освітою, з роботою, прогулянками в спокійному парку. Дуже підтримують історії людей у неймовірних обставинах, хоча вони вважають, що у мене складніше, але, на мій погляд, те, як вони справились, це неймовірно. 
Ще мене дуже надихає наша спільнота, тут нікого не треба просити про відгуки, люди самі пишуть. Після Харків Education люди нам писали: “Ми були раді один одного побачити. Ви нам дали надію, що все-таки ми зможемо колись знову повернутися до нормального життя”. І так далі. От сьогодні в нас був квітковий майстер-клас, начебто, нічого такого, люди склали букетики, але це наші друзі, у них поруч квітковий магазин, настільки багато розказали про квіти, як їх доставляють, як їх там зберігають. Люди відволіклися, звичайно, вони поринули в якийсь інший світ, який для багатьох є новим, і вийшли з оновленими собою, отримали приємні емоції, які можуть їх підтримати далі. 
З нами діляться відгуками учасники, наприклад, ми єдині в Україн випустили чотири групи з фінансової грамотності, більше ніхто не готував вчителів минулого та цього року. Нам пишуть, що вже почали викладати, що вдається, що не вийшло, запитують щось. Коли це відбувається, я розумію, що ну все це не дарма! Дуже багато молоді залишається, які пов'язують своє життя з українським Харковом, звичайно, це радує, хоча звичайно, не радує, що такою ціною й такими жертвами.

На завершення побажання на цей навчальний рік кожному з нас?Всім перемоги, щоб більше наших хлопців і дівчат поверталися живими й здоровими, щоб скоріше це все закінчилося. Тому що люди дуже втомлені й уже сідають батарейки навіть у найбільш стійких. Хочеться найбільше зберегти життів і психологічно, і фізично, сподіваюся, що цей навчальний рік буде останнім в стані війни.