Катерина Молодик: “За предметами стоять люди. І коли вчителі усвідомлюють цінність життя, розуміють потреби та чують інших, вони відкриті до емпатії та взаємодії, а процес спілкування і діалог з дітьми вже зовсім інакший.”

Учителька української мови та літератури Черкаського гуманітарно-правового ліцею, Заслужений вчитель України Катерина Молодик поділилася своїм баченням щодо саморозвитку педагога, інструментарієм, який може бути корисним для усіх, хто навчає. Говорили про початок навчального року та внутрішні трансформаційні процеси, які з нами відбуваються. Рубрика #theОсвітянки поповнилася публікацією з яскравою особистістю, яка визначається з власними пріоритетами та допомагає своїй спільноті, згуртовуючи психологів, педагогів, представників громади та усіх, кому небайдуже наше сьогодення. А кому захочеться більше відповідей, можемо спробувати продовжити у коментарях на сторінці EdPro:)
Катерино, розкажіть, як і з чим для вас починався навчальний рік у вересні? Незвично розпочався, як і для всіх. Ми досліджували різні питання, щоб зрозуміти, як стартувати. Підготовка розпочалася з моменту завершення попереднього навчального року. Оскільки у нашому ліцеї немає укриття та підвальних приміщень, ми зрозуміли, що вересень — точно дистанційка. Спілкуючись з міською та обласною радою, зробили величезну роботу, щоб знайти варіанти укриття. Різні пропозиції відпадали через невідповідність вимогам. Але нещодавно вдалося нарешті знайти вірогідний варіант. У нас в місті на очному навчаються 1-2, 5-11 класи. Як тільки буде змога, вийдуть інші класи. Ще шукаємо якийсь гібридний формат, щоб вийти на навчання і працювати. 

Наразі працюємо дистанційно. Це у нас іще з часів ковіду налагоджено дуже добре. Наш заклад один з небагатьох у місті, який від початку введення дистанційки з повноцінним навчанням: з іншим розкладом, з усвідомленням того, як мають відбуватися онлайн конференції та взаємодія з дітьми, як поєднувати синхрон й асинхрон. Ми на це виділяли багато часу з погляду методичної роботи, адміністрування. У нас діє центр педагогічної супервізії, яким я займаюся, і для ліцею це дуже важливі питання, як і комфорт дітей на дистанційному навчанні. У цьому плані ми спокійно розпочали новий навчальний рік. Звісно, все ускладнюють умови, в яких ми всі живемо, і питання відсутності певних вчителів. Хтось виїхав з України, хтось викладає, перебуваючи за кордоном. 

Ми часто чуємо: як було раніше, вже не буде. Якщо говорити про українську мову та літературу, що у викладанні не може бути так, як раніше? Мені взагалі здається, що цю репліку: “Як було, вже не буде” потрібно розглядати у кількох площинах, перша та основа для мене — це питання ціннісного вибору кожної людини у сприйнятті нашого життя. Для мене головний злам, який відбувся під час війни, — це усвідомлення багатьма українцями цінності свого життя та загалом мирного життя, того, які насправді соціальні, економічні, духовні блага у нас були в контексті спокою і прийняття. Поки ти не втрачаєш, ти не усвідомлюєш, наскільки це для тебе було важливим. 

Можливо, до війни хтось жив усвідомлено, з відчуттям повноти кожного дня. Але, мені здається, що була така тотальна тенденція метушні, поспіху встигнути все, багато моментів трудоголізму. Люди жили в якійсь циклічності, не встигаючи жити. У цьому напрямку відбувся потужний злам — люди вимушено зупинилися. Або поглянули навколо і зрозуміли — ось воно це життя. Ось він цей день, який у мене є. Я пам’ятаю свій стан навесні, коли ти не знаєш, що у тебе буде завтра, куди ти будеш рухатися, що у тебе відбудеться? І щоб якось легше приймати ці реалії, я жила у площині від точки до точки — від заходу до сходу сонця. Прокидаєшся і дякуєш, що прокинувся, що все добре, що твої рідні поряд, здорові й живі. Коли я засинала, подумки перелічувала, що зі мною відбулося за цей день. Навіть якщо нічого не відбувалося, я була, існувала! Дякувала за цей день. І засинала. Ми ніби “розплющили очі” — побачили один одного, побачили людей своєї громади, побачили своїх рідних. І я дуже сподіваюся, що ця цінність життя у моменті “тут і зараз” з нами залишиться й надалі. Повертаючись до викладання предметів, і чому я так здалеку заходжу… За предметами стоять люди. І коли вчителі як люди усвідомлюють цінність життя, розуміють потреби та чують інших, вони відкриті до емпатії та взаємодії, а процес спілкування та діалог з дітьми уже зовсім інакший. Бо ти ставиш на перше місце зовсім інші речі. Безперечно hard skills — це важливо, коли ми говоримо про теорію чи базову програму. Але ти ж розумієш, що не це потрібно дітям насправді. Їм потрібні м’які навички, які допоможуть адаптуватися у житті, критично мислити, бути успішними, комунікабельними, креативними. Тому як вчитель української мови та літератури я зараз перебудовую свій процес взаємодії.У нашому ліцеї ми намагалися так робити й раніше, але зараз я максимально налаштована на такий тип завдань, який дітям дасть, по-перше, усвідомлення себе у моєму предметі, по-друге, розуміння, як з цими навичками та знаннями вони можуть бути корисними й для себе, й для інших — своєї громади та України загалом. Я підв’язую у свою взаємодію ціннісно-патріотичні людські якості. І не бачу зараз сенсу лише у формальному штудіюванні підручника.

У 2021 році ви стали Вчителькою року й отримала звання Заслужений вчитель України. За освітою ви журналіст. Розкажіть, як з журналістики перейшли до вчителювання і що вас мотивує працювати з дітьми? Журналісти — цікаві люди у сприйнятті світу. Вони — вільні, як на мене. Саме це мені й дало навчання на факультеті журналістики. У мене чудова освіта, я пишаюся своїми викладачами, однокурсниками, маю певну практику в журналістиці. Найголовніше, що мені дало навчання — це розуміння, що меж не існує, світ відкритий, будь-які двері можна відчинити, дізнатись, пізнати та взаємодіяти. Це дуже класна навичка. Адже часто люди думають, що щось зробити неможливо. А коли в тебе завдання — взяти коментар у якоїсь посадової особи, наприклад, то ти маєш знайти будь-який спосіб до комунікації та взаємодії. Я ціную свої журналістські навички, вони мені дуже допомагають зараз в освітній галузі. Навіть у цій перемозі в конкурсі мені було легше завдяки своєму журналістському досвіду. Хоча не перемога була моєю ціллю, я ставила собі вимоги прокачати навички з методичної роботи, бо без класичної педагогічної освіти десь відчувала, що не достатньо компетентна. І якби я себе не поставила у такі навчальні рамки, можливо, я б й далі не знала, як який метод називається.Після перемоги, отримавши можливість бути почутою, я зрозуміла, що для мене важливо транслювати певні цінності в освітній галузі та мотивувати вчителів до навчання і розвитку протягом життя, бути класними, бути щасливими у своїй професії. Мені важливо показати їм, що з багатьма речами можна справлятися легко, цікаво, невимушено. 

Те, що ви пропагуєте розвиток протягом життя зчитується у всьому :) Що порадите з доцільного для освоєння зараз вчителям? Коли я спілкуюся з вчителями як супервізор або на різних тренінгах, завжди розпочинаю з того, що кожен учитель має для себе розібратися з тим, що йому подобається у своїй роботі: які напрямки, методи, інструменти, платформи. А що не подобається? Не потрібно брати все й одразу. Найперше, потрібно проговорити: що вдається добре, а що гірше? А що мені взагалі цікаво? Ось, наприклад, над темою медіаграмотності я працювала орієнтовно років 5, було цікаво через зв'язок з журналістикою. Це був десь 2014 рік, все тільки починалося. Трохи пізніше це вже почали пропагувати на рівні міністерства. І ми були майже першопрохідцями. У нас є гурток медіашколи у ліцеї, де ми з дітьми займалися. З учнями писали наукові роботи в МАН у секції журналістики, готувала наукові статті, проводила майстер-класи з медіаграмотності. Також були у всеукраїнському проєкті «Вивчай і розрізняй: інфомедійна грамотність». Усе це в комплексі складало моє зацікавлення. Тобто я взаємодіяла на всіх рівнях з дітьми, додаючи медіавправи, медіауроки. На конкурсі “Вчитель року” я презентувала медіаруханку, в мене була майстерка з медіаграмотності для студентів. І за ці 5 років атестації, хоча я це не для показників робила, як учитель пройшла певний цикл від початку і до завершення цього блоку. Минулого року почала активно займатися питанням читацької грамотності. Тепер це мій напрям, стежу за дослідженням PISA. Я рухаюся за напрямками. І це те, що я раджу від себе педагогам: розібратися, що вам цікаво. Зрозуміти, у яких напрямках ви можете це втілити у своїй роботі в школі, взаємодіяти з дітьми. І повноцінно наповнювати. Не варто йти одразу на всі семінари, тренінги, різні теми, купа всього, а головне, щоб були сертифікати. Це не має жодного сенсу. Дуже важливо після кожного тренінгу, який ви собі обрали, почати одразу практикувати. Записати у конспект, а зошит відклали — це жодного сенсу не має. Взяли якусь фішечку, ось елемент формувального оцінювання. Якщо це для вас нове, приходите до дітей і пропонуєте: “Діти, я таку класну штуку знайшла, спробуймо зробити.” Мене так зацікавив торік скетчноутинг — створення різних нотаток. Я цим загорілася, прийшла до дітей і запропонувала спробувати або в графічному дизайні, або від руки. Так і сказала: “Я хочу, щоб ми протестували цю форму роботи, мені здається, що вона цікава.” Учні підтримали. Ми зробили цикл завдань, збираємо відгуки — що вдається, а що ні? І якщо нам це подобається, то залишаємо у нашій практиці. Я запросила Женю Полуектову, написала їй у фейсбуці чи інстаграмі. Зараз соцмережі дуже допомагають швидко домовлятися з людьми про взаємодію. І ми отримали згоду на проведення майстер-класу для дітей. Минулого року взимку онлайн провели зустріч. Ми вивели на інтерактивну дошку спікера, діти були в класі, всі прийшли з листочками, маркерами. Займалися на цих тренінгах цілий день, почергово змінюючи класи. Так і вдається втілювати у життя різні цікаві штуки. 

Для себе прокачую візуальну взаємодію. І це ж раджу для мовників. Мені дуже подобається застосунок Canva. Ми ж зараз навчаємо покоління візуалів. 

Які ресурси, програми чи сайти для вас у переліку найнеобхідніших для створення уроків з української чи літератури? Тут я також є прихильником того, що кожен учитель обирає для себе найбільш зручний формат і не женеться за всіма тенденціями одразу. Їх варто знати, це 100%, але перенасичувати та перевантажувати інтерактивом уроки не варто. Перше, для вчителів однієї школи варто визначитися зі спільним онлайн цифровим середовищем. Це може бути Google Education Classroom, Discord, Moodle. Головне — вийти з чатиків вайберу та телеграму. Це виключно канали комунікації, а не освітнє середовище. От у вашому освітньому середовищі зберігаються роботи дітей, індивідуальне учнівське портфоліо, є можливість проаналізувати траєкторію розвитку дитини з одного предмета або з усіх предметів для класного керівника. Це полегшує роботу з батьками, бо вони можуть побачити динаміку дитини в навчанні. Друге, кожен вчитель обирає те, що йому зручне — Zoom, Meet, Skype для конференцій. Третє, це все, що стосується матеріалів для створення уроків. Mentimeter — чудова платформа для об’єднання дітей в одному місці та просторі, для зворотного зв’язку. Дошка Padlet — для створення уроків, якщо це асинхрон, а також для взаємодії з дітьми в реальному часі. Canva — для візуалізації. Можуть бути всі класичні застосунки для взаємодії з дітьми. Ми тестували Jamboard, також непогана дошка. Для тестів вчителі обирають Quizizz. Можна увесь гуглівський офіс використовувати з Google for Education. Але це є виключно індивідуальним питанням у кожній школі для комфорту роботи колективу й навчання дітей. 
Чи можна викладати без підручника? Цьогоріч стикнулися з тим, що не друкували підручників для 5-х класів, а це ж стосується освітньої реформи НУШ. Зрозуміло, що підручник має бути, особливо, якщо ми говоримо про початкову школу, про 5 клас, про очне навчання, коли діти прийшли з зошитами, а вчителю потрібно подавати матеріал, вправи. Так працювати зручніше, безперечно. Те саме й для початкових класів на дистанції. Звісно, можна провести урок без підручника, але потрібне різноманіття навчальних платформ, презентація уроку від учителя. Теоретично, це можна зробити. Але я розумію, що підручники потрібні для якоря взаємодії з дітьми, коли ти можеш опиратися на граматику чи набір вправ. До речі, для НУШ роблять зараз дуже класні інтерактивні підручники. Якщо ж ми говоримо метафорично, чи може бути урок без підручника, на який потрібно опиратися? Так, це можливо. З точки зору формальності уроку, я за те, щоб виходити за межі підручника. Зараз, працюючи з дітьми, я практично не звертаюся до підручників. Хоча деякі мені дуже подобаються, Чому я так роблю? Бо у взаємодії з дітьми я даю більше інформації, інтерактиву, цікавих завдань, тобто ми виходимо за межі бази. Для мене це важливо. Бо якщо опиратися тільки на підручник, то це для мене свідчить про неповноту сприйняття. Однак, пригадую, коли було актуалізоване питання, що для НУШ не надрукували підручників, у соцмережах поширювали репліку: “Вони (росіяни) друкують підручники, тому що війна, а ми не друкуємо через те що війна.” І для мене це такий показник, що освіта, підручники та загалом книга для майбутнього дітей мають бути на першому місці. І держава мала б, якби це зараз голосно не звучало, за будь-яку ціну знайти кошти й не просісти з реформою НУШ. Тут же ж питання не в тому, що для усіх не друкують, а саме для 5-го класу. У нас йшла реформа освіти. Діти рухалися, вони мали б до чогось прийти. Це важливий перехід у середню ланку. І вони там без чогось нового, без книги. Ось що важливо. Але автори шукають можливості, щоб видати підручники. Наскільки ми знаємо, держава знайшла кошти для певної кількості тиражу підручників НУШ у 5 класах, але коли вони будуть не зрозуміло. Тому добре, що є доступ до електронних підручників, бо вчителям потрібно зараз працювати.

Розкажіть про групи психологічної підтримки для вчителів Черкас, де ви задіяні. Наскільки зараз учителі потребують підтримки та куди можуть звертатися? Для мене це дуже важливе запитання. Ми пропрацювали липень-серпень активно на волонтерсько-благодійних засадах. Останній місяць я займалася тим, що писала проєкт, зверталася до громадських діячів активістів у своєму місті. Я дуже вдячна і захоплююсь тим, що відбувається у нашій черкаській громаді по співпраці та взаємодії людей між собою. Зустрічаються люди відкриті, щирі, готові допомагати. Я переймаю цей досвід, бо для мене це абсолютно нова історія. Я спілкувалася з очільниками EdCamp у контексті взаємопідтримки та взаємодії. Вдячна Олександру Елькіну та Анні Єфімцевій. Вони готові до підтримки та популяризації нашого проєкту. Зараз я на стадії пошуку донорів, грандів. Мені дуже хочеться вірити, що цей формат — психологічна допомога — буде безоплатним для вчителів. Відповідно, прописаний проєкт на наступні пів року. Якщо все буде добре, ці групи будуть функціонувати на постійній основі, щодва тижні з найкращими, на мою думку, психологами з нашого міста, які згодилися працювати в цьому проєкті. Учителю буде достатньо прийти на місце, озвучити свій запит та ввійти в цю групову терапію, отримати підтримку. Якщо не вдасться зробити на безоплатній основі, тоді все буде залежати, чи будуть готові вчителі у фінансовій площині до такої роботи в групах, щоб оплачувати роботу психологів та взаємодіяти. Тоді я буду готова організовувати цю роботу. Зараз я шукаю варіанти, щоб це було для вчителів комфортно і безплатно. Йде пошук варіантів. І це не просто!

Наскільки зараз учителі мають можливість забирати з бібліотек шкільних та з програми застарілі твори, аби діти мали можливість побачити більшу кількість творів від представників різних народів? Наскільки вчитель може проявляти ініціативу і коригувати навчальну програму?Як виявилося, це запитання непросте. Теоретично, у вчителя є автономія у виділенні певної кількості годин на ту чи іншу тему. Але практично вчитель повинен рухатися відповідно до програми. Повністю змінювати програму вчитель не може. Тому не йдеться про революцію у підході до вивчення літератури чи літератур. Я в пошуку відповіді на це питання. Мені частково подобається досвід американських шкіл, які вивчають невелику кількість творів за рік. Але досліджують їх детально — у них є час на обговорення, прочитання цих творів, глибоку взаємодію. Хоча у нас є стереотипне уявлення про якість американських шкіл. Мені б хотілося знайти ту золоту середину між класним досвідом в українській освіті про вивчення літератури та світовим досвідом, бо насправді у нас шикарні літературознавчі школи. 
Загалом, мені подобаються твори, які зараз є у програмі з вивчення української літератури. Вони цікаві й сучасним підліткам. Усе залежить від акцентів вчителя, його вміння здійснити мандрівку пізнання цими творами й супроводжувати учнів у цій пригоді. Класичні твори зачіпають досі за живе, тому класика й залишається золотим стандартом нашої літератури. Я б не хотіла багато чого викидати, але я розумію, коли дитина перевантажена, то яким би цікавим та класним не був би твір, вона щось механічно буде відкидати. Забагато інформації, забагато всього. Мені здається, що нам дійсно потрібно розвантажувати програму. Чим більше буде простору, свободи та зацікавлення, тим більше дитина буде сама прагнути до розвитку. 

Катерино, який ваш улюблений твір чи автор? Мені подобаються твори Айн Ренд “Атлант розправив плечі”, “Джерело”. Останнє, що я читала, з її книг — “Ми живі” та “Гімн”. До речі, це твори, які вивчають в американських школах. Коли ми з дітьми на зарубіжній літературі опрацьовуємо 100 найкращих книг світу чи світової літератури, то я вчу їх складати свій перелік кращих, скажімо, 10 книг. Я приношу свої книжки, бо важливо, щоб діти їх подивилися, відчули. Для мене в цих книгах — гімн людській силі духу, людям, які вірять у те, що роблять. Їхні слова невіддільні з їхніми діями. І роблять вони це попри все, що б не відбувалося навколо. І вони ведуть за собою інших.Мені хочеться, щоб мої учні були такими людьми — вільними у сприйнятті та сильними у тому, в що вони вірять, щоб їхні цінності були справжніми. Тому я завжди раджу цю авторку. Вона надихає мене, коли я не знаю, як рухатися далі, коли опускаються руки, коли ти не розумієш, навіщо ти все робиш, особливо в ті моменти, коли з’являється критика чи нерозуміння від інших людей. Я завжди повертаюся до її бачення людини. І це дуже цінно, бо авторка до юності перебувала у радянському союзі — на власні очі бачила, що несе ця темна сила усім довкола. І вона бачила цивілізований світ. Все, про що вона пише у книзі “Ми живі” — це реалії, у які нас хоче затягнути російська влада, вона прагне знищити українців в цілому фізично і морально, а тих, хто залишиться, затягнути у світ хаосу, колективізму, відсутності я і розуміння себе. Тому допоки ми будемо розуміти цінності, за які готові боротися, допоки ми будемо прагнути до розвитку, до освіти, до світла, доти ми й будемо власне живими.