Лідія Білас: “Освічені діти — це було важливим завжди. Але після війни вони стануть кров’ю у венах країни.”

Якими є сучасні освітянки, чим вони живуть і для чого працюють? Про навчальні технології, роботу в колективі, освітні проєкти та прийдешнє нашої країни розпиталися у Лідії Білас, засновниці мережі освітніх проєктів MriyDiy, співзасновниці мережі КМДШ.
Лідіє, чим для вас є сфера української освіти? Які орієнтири чи цілі привели саме до створення освітніх проєктів MriyDiy, мережі закладів освіти КМДШ. Освіта для творців світу?Думаю, у багатьох з нас настає момент, коли сфера діяльності перестає бути способом заробляти на життя чи доводити професійність. Одного дня ти переконуєшся, що твоя праця, нехай повільно, але дійсно може змінювати світ на краще і тому направляєш ще більше енергії в справу, яка захоплює. Може саме так і знаходиться місія? У мене принаймні сталось саме так і щасливіші люди навколо мене стали найкращим зворотним зв'язком від світу про те, що я рухаюсь правильно. 
До створення освітніх проєктів я мала свої власні спогади про шкільні роки, досвід мами двох школярів і певний непедагогічний період роботи в школі. Цього достатньо, щоб відчути особливості традиційної української школи зсередини та зрозуміти виклики, які на той час перед нею постали. Крім того, я бачила, як виглядає хороша школа за кордоном — туди поїхали вчитись мої діти — і наскільки відрізнялися принципи та підходи навчання і виховання дітей від тогочасних у нас. Я не маю педагогічної освіти, в мене був хороший бекграунд в бізнесі. Але я доросла людина, яка звикла приймати рішення, і мені більше імпонує спробувати зробити щось цінне і правильне замість того, щоб розводити руками й жалітись на проблеми чи недоліки в тому, що мене не влаштовує. Так сталось зі школою. З’явилось велике бажання створити сучасний освітній простір, який би якісно відрізнявся від традиційних українських шкіл, поєднував кращі навчальні практики, які пощастило побачити, та досвід наших кращих освітян, яких в Україні, на щастя, багато. Виявилось, що це непростий виклик. З’явився перший освітній проєкт — КМДШ — були успіхи й помилки, потрібен був час на становлення, бо школа — це досить довгий час на здобуття довіри, експертності та репутації. Станом на сьогодні ми пройшли якісні зміни й трансформації, створили мережу освітніх проєктів MriyDiy, у нас є чудова команда і на місці прогалин ми вибудували важливі опори для проєкту, які тримають нас разом. Нашим фундаментом стали наші цінності, ми навчились швидко адаптуватись, підтримувати, вдосконалюватись — і це дуже важливо. Наша школа вчить не лише математики та історії, фізики та хімії. Ми не лише про знання. Ми вчимо дітей мріяти, діяти, відчувати та розуміти себе, адаптуватись, проявлятись, бути лідером, приймати свою унікальність, знати, як поставити ціль та досягнути її, як вийти за рамки. Ми створювали школу, в якій би хотіли вчити своїх дітей і внуків. І таку школу, за випускників якої ми в майбутньому впевнено б голосували на виборах, довіряли своє здоров’я в лікарняному кабінеті й життя на операційному столі, створювати спільний бізнес і відбудовували разом країну. 

Тематика технологій в освіті у нас актуальна попри війну та руйнування шкіл. Як технологічний прогрес зараз впливає на українських вчителів та освіту?
Під час війни технології стають ще більш актуальними. Наразі велика кількість школярів змушені вчитись дистанційно. Вчителям доводиться активно долучати технології до освітнього процесу, щоб учні не втрачали дорогоцінний час й інтерес до школи. На освітньому ринку з’являється все більше онлайн-продуктів, які часом витісняють реальних вчителів на задній план. Тому педагоги, з одного боку, мають конкурувати та бути цікавішими дітям, з іншого — мають вивчити та розуміти ці продукти, щоб не лякатись їх, а використовувати в роботі та посилювати себе. 

Яким ви бачите прийдешнє для нашої країни, зокрема відновлення шкіл та розвиток освіти?Українців виснажила війна та невпевненість у майбутньому. Перемога дасть нам, з одного боку, потужну хвилю ейфорії та радості, об’єднання родин, старт нових бізнесів та повернення біженців з їх новим досвідом, ідеями, бажанням відбудовувати країну та знаходити в ній, новій, себе. З іншого боку, ми зіштовхнемось з важкою правдою тієї страшної ціни, яку ми заплатимо за перемогу. Ми маємо бути готовими роками лікувати травми, підтримувати ветеранів, вдів та сиріт, надолужувати втрачене, в освіті в тому числі. Я покладаю великі надії на те, що освіта буде ефективно реформована, в школах будуть розвивати важливі компетенції та готувати дітей до оновленого реального світу. Освічені діти — це було важливим завжди. Але після війни вони стануть кров’ю у венах країни, без якої ми вже не зможемо жити. 
Активна освітянка в Україні — хто вона і яка вона зараз? З власного досвіду про жінок в освіті, які вас оточують)Вона допитлива та любить світ, в якому живе, тому активно спостерігає, вчиться, пробує нове, використовує шанси та адаптується до нової реальності. Вона подорожує, щоб наповнитись енергією та досвідом в різних куточках світу, увібрати, зберегти та вдихнути цю енергію в справу, якою займається. Вона відчуває свою приналежність до своєї нації, тому переживає кожен новий удар по країні, як по собі. Вона доросла та свідома, тому, якщо їй щось не подобається, вона намагається не жалітись, а змінювати й віддавати більше, ніж брати. Вона достатньо розумна, щоб усвідомити, що її сфера — складна суміш застарілих установок і принципів, які ще міцно тримаються за минуле, але достатньо смілива, щоб залишатись в цій сфері, щоденно робити свою роботу, вірити в майбутнє освіти та не втрачати оптимізму навіть попри війну. 

Щоб колектив працював успішно, потрібно …Знаходити баланс. Гармонію. Між зовнішнім і внутрішнім, між колективним і особистим. Бути емпатичними та розуміючими — особливо важливо під час війни. Мати свободу думки та дії й нести відповідальність за результат. При цьому тримати високу професійну планку. Відчувати своїх людей, не впускати в команду токсичність, песимізм та зневіру. Об’єднуватись навколо цінностей. Любити. 
Про що свідчить високий рівень мотивації та самозарадності, який показали українці та вчителі зокрема протягом війни?Це свідчення того, що викладання історії в школі не пройшло даремно) Українці не забули, ким є вони — вільними та самостійними. Але найважливіше, наша генетична пам'ять показала, що ми дуже сильні, і нам не позичати сміливості. Кожен, кому не байдуже, хто визначився зі своєю ідентичністю і цінностями, запитав себе, чим він може бути корисним для своєї країни в надскладний час. Тож вчителі, а це точно не байдужі люди, просто продовжили виконувати свою місію — бути поруч з дітьми, коли ті найбільше потребують підтримки. Вчителі стали опорою для учнів. Думаю, що причиною високого рівня нашої мотивації є любов і жага до життя. Ми хочемо жити вільно, ми хочемо реалізовувати наші мрії, при цьому ми хочемо залишатись собою. Ми просто виявились готовими боротись за право жити. 

Які ресурси допомагають вам особисто триматися у формі та що підтримує команду, адже зараз всі “біжимо марафон”?Дуже підтримує зворотний зв'язок. Коли я бачу, що у наших дітей горять очі й нам вдається не просто створювати умови для ефективного навчання, а й підтримувати їх живий і стійкий інтерес до пізнання світу. Коли я читаю вдячні відгуки батьків. Коли в коридорах школи бігають і сміються діти. Коли спостерігаю успіхи й досягнення наших учнів. Тоді я розумію, що система, яка колись була лише мрією, сьогодні працює. Значить, все можливо й інші наші мрії теж здійсняться. Головне — продовжувати рухатись вперед. Важлива річ, яка мене підтримує — усвідомлення, що я не лише лідер для моєї команди, хоча це мій особистий драйв і постійний виклик, бо заставляє рухатись. У мені багато інших ідентичностей, наприклад, жінка) Мені важливо відновлювати свій ресурс, перемикатися, впускати в життя мистецтво і враження від подорожей, проводити час з родиною і, головне, не переставати шукати своє світло. Це заряджає достатньо, щоб продовжити бігти марафон.
Що чи хто допомагали стати тим, ким ви є зараз?Люди. Через людей завжди приходила енергія, допомога, підтримка, емоції та любов. І я не знаю, які нові можливості відкриються завтра, але знаю, що вони відкриються через людей.Моя сім’я, чоловік, який понад тридцять років вірить та підтримує, мої діти, які надихають робити цей світ кращим — для них та для багатьох таких же чистих та добрих сердець, як їхні. 

У вашому профілі є допис: “Хочеш щось зрозуміти в цьому житті? Перестань вірити в те, що говорять і пишуть) Спостерігай і відчувай)” Як відчуваєте зараз життя?Те, що ти бачиш, залежить від того, як ти дивишся. Я живу своє життя і ділюсь моментами, коли відчуваю потребу ділитись. Коли ділюсь своїми думками, проговорюю, пишу — ділюсь своєю інтерпретацією життя, своїм розумінням, пропущеним крізь призму власного досвіду, подій, травм. Мені видається важливим йти на контакт із зовнішнім світом, складати про все власну думку, робити паузи, щоб відчути момент. Мені здається, світ дуже радіє, коли ти «торкаєшся» до нього, а не до чужих думок про те, яким він є. Тому я намагаюсь час від часу зупиняться, щоб спостерігати та відчувати. Саме так я можу відчути себе живою. Зараз це чи не головне завдання — продовжувати відчувати себе живими, бо головною задачею ворога є зупинка нашого життя. Але ми будемо відчувати та будемо жити далі. 
Як плануєте відзначати перемогу України?Мрію зустріти перемогу вдома. Вийти на вулицю, обійнятись з перехожими, плакати, сміятись, обдзвонити друзів, зібрати всіх, з ким захочеться розділити щастя. Прокататись по Україні. Бо вона прекрасна. І до роботи. 

Більше історій з рубрики #theОсвітянки можна прочитати на фейсбуці, за вказаним хештегом.