Людмила Булигіна: “Волонтерство є нормою, яка тримає нас у стабільності.”

Розмова з Людмилою Булигіною, вчителем інформатики у Політехнічному ліцеї НТУУ "КПІ", співзасновницею проєкту “Учитель іде в ЗСУ” про те, що зараз відбувається в освіті та у нашому житті.

Пані Людмило, бачу, що ви зараз в Ірпені, яка місто, яка там атмосфера? Ми повернулися в Ірпінь десь наприкінці квітня чи на початку травня. В Ірпені дуже класно. Тут вже видно алгоритм, як усе буде відбудовуватися. Ми можемо бачити зараз, що відбувається тоді, коли було багато руйнувань, багато всього, але люди працюють, виходять на роботу, і тому тут дуже сильна атмосфера. Тут 100-відсотково місце сили. Я у Київ навіть намагаюся не їздити, якщо чесно. 
Розкажіть, як почалася організація проєкту “Учитель іде в ЗСУ”, який ви створили з Юрієм Гайдученком? Ми спілкувалися з Юрієм про те, що нашим колегам потрібно терміново спорядження. Уже не пригадаю точної дати, коли організували телеграм-канал. Це ж Юрині друзі, багатьох я знаю з фейсбуку. І питання було в тому, що хлопці пішли на службу, але на початку квітня була проблема з бронежилетами, з касками. І ми не розуміли, де це можна знайти. Але діяти потрібно було терміново. І ми почали шукати, робити.
Де найкраще брати інформацію про запити та ваш проєкт?Наш телеграм-канал так і називається “Учитель іде в ЗСУ”. Хоча донатить нам більше людей, ніж підписані на канал. Ми просимо усіх приєднуватися, щоб люди бачили звіти, куди пішли гроші. І тут також видно, як усе розвивається. Якщо навесні ми збирали на берці чи на розгрузку, наприклад, 2000 грн. І як потім на броніки збирали, а зараз — на машини, тепловізори. Бо все основне у хлопців вже є, інші запити надходять. 

Людмила Булигінавчителька інформатики у Політехнічному ліцеї НТУУ "КПІ", співзасновниця проєкту “Учитель іде в ЗСУ"

Як би ви порадили зорієнтуватися батькам, адже їм доводиться визначатися: якщо за кордоном, то де вчитися, якщо тут, то як це зорганізувати? Також оці коментарі за і проти, напевно, якраз батьків найбільше дезорієнтують. Чимало людей переймаються. Виходить так, що найбільш активні батьки в учнів до 5 класу, у старших класах трішки по-іншому. Щодо порад, то все досить просто. Життя дає шанс учитися за кордоном — його потрібно використовувати. Бо там будуть інші скіли, інша мова, і це варто вивчати, чим більше, тим краще. Я б порадила при можливості поєднувати з навчанням українською. Знайти доступний варіант і сказати дітям, що вони мають багато вчитися. Більше, ніж зазвичай. Так само як і дорослі зараз — працюють і воюють. І все. Ніяких маминих красунчиків, цей час пройшов. Навчання — це робота учнів. Найкращий варіант, де можна бачити обидва моменти, адже ніде не існує класного і поганого, завжди є різні варіанти. Щодо того, чи перейматися цим усім. Ми ж усі розуміємо, що першочергово — це безпека, потім усе інше. Ще хочу наголосити, що нічого такого зі шкільних предметів не існує, чого б не можна було потім наздогнати. І ніякого такого міфічного відставання не існує. Якщо ми не говоримо про перші-другі класи, де все йде трішки по-іншому, то будь-який шкільний рік можна при правильній організації пройти за 3 місяці. Якщо мати мотивацію вчитися. 

Для педагогів також зараз є багато курсів. Зокрема, й EdPro проводить освітні курси для вчителів протягом літа, щоб вони підсилились у дистанційному навчанні. Розкажіть, як учителям поєднувати навчання, волонтерство, роботу? Тут дуже чітко потрібно проаналізувати: що дає ресурс? Те, що було до війни, зараз працює набагато гірше. Абсолютно не працюють відпустки. Я бачу, що відбувається із людьми, які вирішили, що у них відпустка. Через тиждень їм стає дуже погано. Бо волонтерство тепер — це наш ресурс.Якщо пригадати перші тижні… Більшість сиділа і думала, а що ж робити? Донатити на ЗСУ. Відправив гроші — стало легше. Знову страшно стало? Донатиш. Раз, два, три відправив, думаєш, що треба перестати боятися, бо гроші ж закінчуються :) Волонтерство — це не просто так. Знаєте, як зараз говорять: зустрілися 4 українці, 3 із них — волонтери. Ми це робимо для себе, щоб бути стабільним. На тих можливостях, які є. Плести сітки, донатити, поєднувати комунікаційно людей — у кожного своє. Мені здається, що кожен уже знайшов свою ниточку у волонтерстві, мені навіть не хочеться називати це допомогою. Це є нормою, яка тримає нас у стабільності. І ти для себе знаходиш власний алгоритм. Це як колесо життя, де все має бути. Ти дивишся, що потрібно зробити сьогодні, а де ти упускаєш. 

Бачила у вашому дописі цитату: “За 5 місяців ми поділились на своїх, чужих і ніяких.” Розкажіть, які трансформації помітили у собі та людях поруч за цей час. Свої — це ті, що почали діяти. Треба розуміти, що складно усім. І своїм, і чужим, і ніяким. У своїх уже є певні вміння, і вони знають, що вони роблять. Вони уміють розрахувати свій ресурс. Знаєте, усю зарплату задонатити — це не є добре. Ми уже знаємо оці свої відсотки, розуміємо, хто і що може зробити. Тому ці алгоритми уже побудувалися. І нас усіх це все насправді об’єднало. Ви помітили, наскільки легко зараз говорити з людьми, з якими не потрібно продумувати, що говорити? Бо ти чітко знаєш, що можеш сказати все, що думаєш, бо це свій. Ми ж цим так само підтримуємо один одного. Так само із людьми, які мають якісь нереальні думки, це навіть може бути людина з вашого поверху чи під’їзду, хто говорить: краще б не стріляли, то Ірпінь був би цілим. Ти дивишся і такий: “Що? Це ви серйозно? До побачення!” І якщо людина так дійсно вважає, то краще й не бачитися і не спілкуватися. Ніякі… Це люди, які з певних причин, не мають досвіду, як комусь допомагати. І вони просто чекають на перемогу, нічого для цього не роблячи. Це нормальні люди, які будуть обирати пожаліти себе чи достатньо постити красиві патріотичні штучки. Я бачу, що люди хотіли б, але не вміють допомагати. Ми це побачили ще у 14-му році, і зрозуміли, що говорити з ними сенсу немає, краще показати, як можна діяти. Це люди, які звикли бути жертвою у своєму житті, тому вони не вміють самі проявитися. Але можуть приєднатися, якщо їх долучати. Адже ж буває, що люди дивляться і такі: може, ми з цими хочемо, а не з тими, хто сидить, ниє і нічого не робить.