Ольга Іваник
То була зима. Чомусь саме з вчителем фізики асоціюється зима — час олімпіад, турнірів. Час, коли задачі розв'язували цілодобово пачками... Мого вчителя фізики звуть Ярослав Дмитрович Дуда (яке ж це щастя, що звуть, що він живий, і навіть недалеко мешкає, ми якось одночасно переїхали до Львова (варто цю історію розповісти/пригадати йому особисто). Мова про наче й про провінційну школу, але з історією — нас знали не лише в Україні (отак плеяда талановитих вчителів навіть у глуші, напіврозваленому постсовєцькому місті Борислав, опустілому від першої хвилі заробітчан, може творити світовий контекст для випускників) і наш фізмат-клас.
Це був останній рік у школі, всі готувалися уже до вступу. Наші хлопці були надзвичайно цілеспрямованими, вони додатково більше пів року вивчали й практикували фізику, готувались до вступу, До слова, уроків фізики ми й так мали чимало, а вони ще понад фізматівську норму працювали))) Для мене фізика видавалась надзвичайно складним предметом, я лише тихенько, з відкритим ротом, слухала пояснення мого крутого вчителя, а моя улюблена математика дозволяла без напрягу давати собі раду в конкретних задачках і обчисленнях, лабораторних з фізики, проте мені навіть не мріялося, що колись я зможу наблизитись настільки, аби зрозуміти фізику.., адже фізика, то пацаняча справа і наша багаторічна тотально пацаняча команда на всеукраїнський турнір з фізики — тому підтвердження. Того року мене взяли просто тому, що пацанів забракло і взагалі, вони цього моменту панічно боялись.., бо жінка на борту — 100% до нещастя))) А потім була олімпіада, шкільний тур (як я вийшла на місто… не знаю), на міській пам'ятаю лише, що сиджу… дивлюсь, як наші хлопці строчать, думаю — без шансів, але придивляюсь, задачка прикольна і навіть так круто робиться, о, і відповідь є, достатньо правдива, ану я ще одну зроблю… Так і прийшла пора здавати. З яким завмиранням серця я чекала на результати міської власне з фізики, більше ніж Миколая чекала, математика була стандартно моя, кілька років поспіль, а от фізика… і навіть не результат мене цікавив, а от та така елеґантна задача, чи справді вона мені далась, чи то я щось нафантазувала, я ж дівчина, фізика — точно не моє!
Ми саме готували сцену, проводили репетицію до новорічної вечірки в школі, коли в зал зайшов директор. Так, мій вчитель фізики ще був директором.
— Іваник (тільки так кликав завжди), як це Ти додумалась перемогти?
— Та ну, Ярославе Дмитровичу, а от та задача добре зроблена?
— Так, її ніхто крім Тебе не зробив! Це ж треба!
Потім був обласний тур, тоді був турнір юних фізиків, ми поїхали на Україну командою, взяли 3-тє місце. Мене визнали кращим гравцем турніру з фізики 1998 року… Дівчину... Ту радість годі передати, а ще ті емоції. І якби там не складалося у житті, а було усіляке, я завжди пригадую свого вчителя фізики й оте його, трошки незґрабне словесно, але ж він суворий фізик, проте таке добродушне емоційно і не без захоплення: "Іваник, а як Ти додумалась виграти?!". Мені ця фраза зринала завжди, коли хтось намагався знецінювати, коли, через вічні самокопання виповзали сумніви у тому, чи щось можу взагалі. Завше пригадувала той захоплений погляд і здивоване обличчя мого директора-фізика: цього разу я не розбила шибку, цього разу я принесла перемогу школі :) Таку заслужену моїм учителем, який наполегливо, впродовж багатьох років, вкладав у наші підліткові голови ази найскладнішого шкільного предмета, аби згодом вони зринали у наших головах: десь спогадом, десь рефлексією, десь розв'язаною конкурсною чи звичайною задачею, а комусь "просто" вдало обраним фахом. Зринали в моменти перемог чи розчарувань як додаткова похвала, визнання чи підтримка. Зринали, аби додати віри у себе, аби повернути той теплий спогад про зиму і дитинство. Дякую Вам, Ярославе Дмитровичу, Ви — найкращий вчитель евер! ❤️ ...А якщо хтось хоче виміряти КРІ вчителя, так от — вплив Вчителя тягнеться впродовж його життя і життя його учнів та їхніх дітей, як мінімум, про це варто пам'ятати, обов'язково!